Непоміченими в як Україні, так й у світі виявилися півстолітні роковини подій, які можна кваліфікувати як учинений Сполученими Штатами Америки та, власне, західною демократією масштабний злочин проти людства й людяності. Хоча загинуло тоді, наприкінці квітня – на початку травня цивільного люду – дітей, жінок, чоловіків – більше, ніж від ядерних бомб у Хіросімі та Нагасакі, разом узятих.
Ідеться про В’єтнам.
Більшість читачів, певен, має бодай загальну картину подій у В’єтнамі у ХХ столітті. Французька колонія… Безправність… Нещадна експлуатація населення підвладного Франції Індокитаю… Боротьба за незалежність… Хо Ши Мін, “дядечка Хо”… Японська окупація… Проголошення Демократичної Республіки В’єтнам… Вигнання французів… Американська агресія… Війна на півдні країни… Варварські бомбардування… Совєтська та китайська допомога… Всесвітня солідарність з героїчним в’єтнамським народом… США змушені вивести війська… Народне повстання у Південному В’єтнамі, перемога над американськими маріонетками, визволення та возз’єднання країни… Конфлікти з Китаєм… Перетворення В’єтнаму на “азійського економічного тигра”…
Ну, а читачі старшого віку, мабуть, пам’ятають пісеньку про те, як “в’єтнамський льотчик Лі Си Цин” жваво збивав американські літаки, та різноманітні анекдоти про совєтську допомогу В’єтнаму.
Насправді все було начебто так… і зовсім не так.
Почнімо з Хо Ши Міна (він же Нгуєн Шинь Кунг, він же Нгуєн Тат Тхань, він же Нгуєн Ай Куок). В українській і російській Вікіпедіях його названо прибічником ідей марксизму-ленінізму. Як на мене, це надто сміливе твердження. Так, позірним послідовником “великого вчення” він звався; але насправді “Дядечко Хо” був націоналістом, метою якого була незалежність В’єтнаму, його цілісність і патронат над іншими країнами Індокитаю (Лаос, Камбоджа). Бо ж який к бісу пролетаріат з його керівною роллю у селянській країні? А от прибічником тоталітарних методів і формули “мета виправдовує засоби” Хо Ши Мін був. А ще він на чолі армії проголошеної 2 вересня 1945 року Демократичної Республіки В’єтнам (ДРВ) вдало поставив випускника істфаку Ханойського університету Во Нгуєн Зіапа, якого пізніше почали називати “в’єтнамським Наполеоном”. І називати цілком заслужено. А на півдні країни 1949 року постав підконтрольний Франції “незалежний” В’єтнам з урядом у Сайгоні й імператором Бао Даєм.
Після тривалої запеклої війни у 1954 році на рівні великих держав була здійснена спроба якщо не припинити, то призупинити її. На Женевській конференції ухвалили, що Індокитай має бути поділений на незалежні Лаос, Камбоджу й аж два В’єтнами: північний і південний. У 1956 році планувалися вибори під міжнародним контролем на всій в’єтнамській території задля створення єдиної держави. Тоді ж одним із лідерів (а за рік – одноосібним лідером) Південного В’єтнаму став Нго Динь Д’єм. Як і Хо Ши Мін, він опонував колонізаторам, але був автократом-націоналістом, адже належав до вестернізованої частини населення В’єтнаму, а Хо Ши Мін всіляко підкреслював свою прихильність до традиційних народних звичаїв і цінностей. І ще одна відмінність: Хо Ши Мін у всьому нехтував міжнародним правом задля об’єднання В’єтнаму, а Нго Динь Д’єм дбав про південь країни (який з 1955 року став зватися Республікою В’єтнам) і намагався дотримуватися хоча б частини правових норм. Здавалось би, об’єднання в’єтнамців – справа благородна, але вона робилася на засадах тоталітаризму – як це робив Гітлер у другій половині 1930-х і нині прагне зробити Сі Цзіньпін, де-факто поглинувши Гонконг і націлившись на Тайвань…
Жодні демократичні вибори під міжнародним контролем на всій території В’єтнаму апріорі були неможливі: комуністи наглухо заблокували Північний В’єтнам й одразу знищили близько 50 тисяч незгідних із ними. Разом із тим Хо Ши Мін провів аграрну реформу, яка привернула до нього основні маси селян (зганяння їх у комуни почалося пізніше). Разом із тим 6 тисяч партизанських командирів і політпрацівників за наказом із Ханоя залишилися на півдні, осіли в селах і злилися з селянами, чекаючи на подальші накази. Нго Динь Д’єм як ідейний противник комунізму, теж розгорнув аграрну реформу та почав за допомогою США формувати 150-тисячну армію. Разом з тим по всій державі розгорнулося створення сучасної шкільної освіти; були засновані Сайгонський університет (1956 рік), Національний технічний центр у Фу Тхо (1957 рік), Університет Хюе (1957 рік), Університет Далат (1957 рік). А ще президент створив повсюдно озброєні загони селянської самооборони, які протистояли потужній інфільтрації збройних загонів з півночі. Не випадково він заслужив у 1961 році від тодішнього віцепрезидента США Ліндона Джонсона ймення “азійського Черчилля”.
Але нормальний розвиток Республіки В’єтнам унеможливили дії Хо Ши Міна і Во Нгуєн Зіапа, які з 1959 року рушили на Південь регулярні війська ДРВ, діючи через демілітаризовану зону та через території Лаосу й Камбоджі, попри угоди та норми міжнародного права. Іншими словами, масштабну війну в Індокитаї розв’язали не США, а вожді ДРВ за підтримки керівництва СССР та КНР. Але Москві та лівакам і ліволібералам усього світу вдалося радикально “переписати” історичну правду…
Вояки ДРВ і місцеві партизани (спрацювали “консерви” Хо Ши Міна, завбачливо залишені ним на півдні) вбивали місцевих представників влади, знищували загони самооборони. У січні 1960 року в дельті Меконгу війська Півночі, які зайшли з Камбоджі, провели першу велику наступальну операцію. Американці назвали їх в’єтконгівцями (VC) – похідне від “в’єтнамського комуніста”.
За цих обставин впливові особи в адміністрації США та ЦРУ вирішили, що уряд Нго Дінь Д’’єма неефективний і корумпований, що його слід замінити більш відповідальним і дієвим, відтак дали санкцію на військовий переворот у Республіці В’єтнам. Усі лояльні Д’єму вищі військові були ізольовані чи вбиті впродовж доби до його загибелі. А 2 листопада 1963 року після повернення з вечірньої меси президент був убитий пострілом у потилицю. Але усунення глави Південного В’єтнаму та його команди ні до чого хорошого не призвело. За наступні 19 місяців у Сайгоні змінилося 13 урядів. Держава занурилася в безодню хаосу, а корупція зросла в десятки разів і демократії не додалося. І що стало фатальним – загони селянської самооборони здали зброю, бо більше не вірили ані владі, ані державі як такій. Отож – завдяки американським мудрецям – Хо Ши Мін уже тоді здобув третину перемоги, бо з цього часу Республіка В’єтнам не мала уряду, якому довіряла би більшість населення. Інші ж дві третини перемоги в’єтконгівці здобули вже після смерті “дядечка Хо”, і теж передусім завдяки американцям.
Упродовж кількох наступних років адміністрація Джонсона різко наростила кількість військовиків США на півдні В’єтнаму – до 550 тисяч, розпочала масовані бомбардування військових об’єктів ДРВ і “стежки Хо Ши Міна” через Лаос, якою перекидалися війська та спорядження на південь, нищення джунглів отрутохімікатами та напалмом тощо – і все без особливих успіхів. Адже американська армія була навчена воювати з ворогами, які вдягнені в однострої та сидять в окопах. Натомість в’єтконгівці, використовуючи масовий терор, підпорядкували собі сільське населення, вдень під виглядом селян вони працювали в полі, а вночі діставали сховані АК-47 і йшли вбивати “янкі”. На кінець 1965 року Во Нгуєн Зіап зосередив у Південному В’єтнамі понад 220 тисяч солдатів регулярної армії, а у 1967 році понад 400 тисяч, без урахування партизанів і підпільників. Справі могли би зарадити наземні операції на теренах Камбоджі та Лаосу, щоб перерізати ворожі комунікації (так, камбоджійський порт Сіануквіль Во Нгуєн Зіап відкрито використовував для постачання своїх військ у дельті Меконгу, де зосереджувалася більшість населення Південного В’єтнаму), та Вашингтон забороняв це робити. Далі були дві спроби наступу в’єтконгівців у 1968 році, які спершу мали успіх, але обернулися для них десятками тисяч втрат, незрівнянно більших, ніж у противників. Прикметна деталь: захопивши місто Хюе, в’єтконгівці утримували його майже місяць, за цей час по-звірячому замучивши 3 тисячі цивільного люду. Про перебіг бойових дій (новий президент Ніксон дозволив сухопутним військам діяти на території Камбоджі та Лаосу, але, схоже, це був запізнілий дозвіл) можна розповідати чимало, та головним стало інше: американські ЗМІ, передусім телебачення, перетворилися на найефективнішу зброю “дядечка Хо”. Причиною цього стали новітні стереотипи світосприйняття громадянами США (власне, всіма жителями розвинених країн): реальність – це те, що подають мас-медіа, без їхньої участі факти не є фактами. Відтак заблокований в інформаційному сенсі Північний В’єтнам (тим більше, його війська на Півдні) “за замовчуванням” виглядали незрівнянно пристойніше за своїх противників, усі гріхи й огріхи яких транслювалися на весь світ. Це стало ще однією третиною перемоги Хо Ши Міна і його справи; цій справі – “визволенню” В’єтнаму на тоталітарній основі – співчували в усьому демократичному світі не лише комуністи…
Хвиля антивоєнних протестів, яка охопила США у 1968-70 роках, вилилася у зміну політики Вашингтону. Був узятий курс на повну “в’єтнамізацію” опору комуністичній експансії, США тільки постачали армії Сайгону все потрібне. 27 січня 1973 року в Парижі булла підписана угода про припинення вогню. ДРВ визнала право жителів Південного В’єтнаму самостійно вирішувати свою долю. Всі американські війська виводилися, проте в’єтконгівці залишалися на захоплених територіях, щоправда, ДРВ заборонялося постачати їх через Лаос і демілітаризовану зону. Проте Ханой жодного дня не дотримувався угод. Зброя з СССР і КНР ішла на Південь потужним потоком, перекидалися туди і регулярні війська. Натомість Конгрес США влітку 1973 року заборонив використання американських військ у В’єтнамі, а наступного року фактично припинив і допомогу йому. 1 березня 1975 року почався загальний наступ військ ДРВ на деморалізовані зрадою Вашингтону формування Республіки В’єтнам і 30 квітня Сайгон був узятий без бою, рештки оточеної армії Півдня капітулювали на початку травня. Штати евакуювали мізерне число урядовців і членів їхніх сімей на гелікоптерах; можна було вивезти всіх охочих, але для цього належало силою зупинити наступ військ Півночі, а це заборонив Конгрес. До речі, з участі у голосуванні за припинення підтримки Республіки В’єтнам почав свою політичну кар’єру молодий сенатор Джо Байден…
Після перемоги наступників “дядечка Хо” мільйони людей опинилися в “таборах для перевиховання”. А понад півмільйона південних в’єтнамців потонули в морі, намагаючись на човнах і плотах порятуватися від червонопрапорного “щастя”. Вони вірили у демократію, але їх кинули напризволяще, а потім про них “забули”.
Джерело: OBOZ.UA
