З 1992-го року кандидати в президенти від республіканців лише одного разу набирали більше голосів американських виборців, ніж кандидати від демократів, — у 2004-му цього домігся Буш-молодший.
Втім, це не завадило республіканським кандидатам ставати президентами у цьому ж періоді тричі: крім 2004-го, це було у 2000-му (той самий Буш-молодший) і у 2016-му (Трамп).
Справа в тому, що в Америці за президента голосують “не люди, а штати”.
Так, у 2000-му Буш-молодший без урахування Флориди програвав Гору 20 голосів у виборчій колегії, яка й обирає президента, але у Флориді він набрав на 537 голосів більше за Гора (0,009% від усіх, хто голосував у цьому штаті), й це йому дало всі 25 флоридських голосів у колегії, завдяки чому він там переміг у підсумку з перевагою у 5 голосів (271:266) і став президентом Сполучених Штатів, хоча в цілому по країні програв Гору понад 540 тисяч голосів.
У 2016-му Трамп взагалі набрав по країні в цілому майже на 3 мільйони голосів менше за Клінтон, але по голосах у колегії переміг 304:227 (до речі, мало бути 306:232, але двоє членів колегії зрадили Трампові, а 5 зрадили Клінтон, і ці 7 голосів не пішли до заліку), тобто штати проголосували знову не так, як електорат США в цілому.
Таким чином, обидва рази особливості американської системи підрахунку спрацювали на республіканців.
Крім того, демократам у 2016-му завадили ще лінощі й самовпевненість. Типовий американський виборець-демократ — молода не біла й не дуже заможня жінка, а типовий виборець-республіканець — білий чоловік-багатій у віці, й ключовим тут виявився саме вік: молодь більш неохоче бере участь у виборах, тому демократи масово не дійшли до дільниць, сподіваючись, що їх Гілларі й без них переможе.
(Недарма в деяких країнах участь у виборах примусова: це, наприклад, Австралія, Бельгія, Люксембург, Греція — тобто досить “цивілізовані”.)
Тож, навіть маючи народний настрій на свою користь, кандидат від демократів все одно може програти, бо, як правило, і специфіка підрахунку, і різна активність виборців — це фактори, що допомагають республіканцям.
Принаймні, саме так вважає відомий американський аналітик Сергій Любарський з Харкова (до речі — послідовний республіканець), на матеріали від якого я зараз спираюсь.
Тому Камалі Гарріс треба мати певний запас, але зараз в цілому по країні вона навіть програє 1 відсоток (втім, це у межах похибки), як пише The New York Times.
Ну а по мінливих штатах (джерело — те ж видання) Гарріс попереду у Вісконсині (+3%), Мічигані (+2%) й Пенсильванії (+1%), що дає їй 10+15+19=44 голоси у виборчій колегії, а у Джорджії (16), Північній Кароліні (16), Аризоні (11) і Неваді (6) переваги ні в кого немає, й за відповідні 49 голосів точиться запекла боротьба.
Додаткова ж надія демократів пов’язана з можливим потужним втручанням дуже впливової організації, що бажає сильної американської зовнішньої політики, яку з Трампом вона наразі не асоціює.
Щоправда, її, як і Темного Лорда Волан-де-Морта, не можна називати.
Джерело: OBOZ.UA
