Коли у 1962 році США та СРСР опинилися на межі ядерної війни, президент Кеннеді, попри величезні ризики, зайняв жорстку позицію: блокада Куби та загроза негайного удару по Радянському Союзу стали частиною стратегії стримування. Кеннеді чітко дав зрозуміти, що США готові йти до кінця, аби захистити свої інтереси та безпеку своїх союзників. Саме це переконало СРСР відступити та запобігло катастрофі.
Сьогодні ж світ бачить зовсім інший підхід. З перших днів повномасштабної війни Путін перевіряє Захід на міцність, крок за кроком розширюючи рамки дозволеного. Буча, Маріуполь, удари по цивільній інфраструктурі — усе це залишалося без адекватної відповіді з боку тих, хто проголосив себе захисниками демократії та свободи.
США, які мали очолити спротив агресору, замість цього витрачали час на обговорення “червоних ліній”. Байден та його адміністрація неодноразово заявляли, що не хочуть провокувати Росію, уникаючи дій, які могли б призвести до “непередбачуваних наслідків”. Ця стратегія, заснована на страху перед ескалацією, виявилася безпомічною. Росія, як і будь-яка диктатура, сприймає стриманість не як силу, а як слабкість.
Путін підвищує смертельні ставки, дивлячись на обережний Захід із нахабною бандитською посмішкою. Україна ж платить криваву ціну за цю обережність.
Вчорашня (21 листопада – Ред.) атака балістичною ракетою — приклад того, як нерішучість і спроби “не провокувати” лише підштовхують агресора до нових злочинів. Історія Карибської кризи вчить нас, що лише жорсткість і демонстрація готовності йти до кінця здатні втримати противника від ескалації. Саме це врятувало світ у 1962 році. І, парадоксальним чином, послужило справі міжнародної стабільності.
Джерело: OBOZ.UA
