З нагоди 130-річниці з дня народження письменника, художника і класика світового кінематографа.
1. Про несправедливість мобілізації.
“Прокурорів у нас вистачить на всіх.
Не вистачить вчителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів – вони також поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить.
Всі цілі і здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фаху. Напрактиковані почище німців, ще з тридцять сьомого року”.
2. Про справжніх і фейкових переможців у війні.
“Найменше би я хотів дожити до того моменту, коли після хоча і нелюдської тяжкої, але переможної війни кожна наша ганчірка перетворилася в священну реліквію переможця.
Коли кожен дурень і бюрократ, не дивлячись на якого народ переможе фашистів, заявить, що перемога сталася саме завдяки йому, що кріпив оборону, коли дурень стане священним і недоторканним, не підлягатиме критикуванню…
Я хочу вірити, що якби не багато загинуло кращих людей, як не багато шушвалі лишиться по жирним прифронтовим установам, все ж таки виростуть і загартуються в боротьбі сильні характери, сильні душі замість сильних срак, широкі натури, чесні, сміливі і відверті, що виросли і оформилися у огні і бурі. Вірю, що вони будуть, що не розійдуться вони скромно по домівках, що вирушать вони на трибуну, і як у боях під кулеметами, не криючись, чесно і відверто, і строго побажають кращого, розумнішого”.
3. Про боротьбу проти історії України та української мови.
“Єдина країна у світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалась чимось запретним, ворожим і контрреволюційним. Це Україна.
Другої такої країни на земній кулі немає, де ж рождатися, де плодилися дезертирам, як не у нас, де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас…
Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусову плані. Професори заарештовувалися майже щороку, і студенти знали, що…історія це паспорт на загибель.
В університеті розмовляли (українською мовою) тільки початківці і поети. Решта по-руськи, на радість Гитлеру”
4. Про культуру і мистецтво після війни.
“Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби вся земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Війна стала життям людства. І тема війни, отже, на довгі роки буде основною темою мистецтва…
Україна мусить родити найсильніший твір про народ у війні, бодай один твір. Чи вистачить сили у письменників? “Гей, хто в лузі, озовися!”
…неприглядну картину треба намалювати, точну, і правдиву, і чесну і подати уряду, щоб після війни почати по-новому підійти до свого культурного господарства. Скільки загинуло у війні? Де музеї, де картини, скільки знищено памʼятників старовини?
Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів..”
5. Про правду війни.
“І не буду я…писати про дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про вождів, що самою присутністю своєю вже прикрашають твір і надії постановників на безапеляційні путеводні сентенції, а напишу…про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи не чинів, не орденів. Напишу, як їм жити і що робити, і як і що думати, щоб краще жилося на війні по закону божеському і людському”.
6. Про “коренных киевлян” у повоєнному Києві.
“Написати главу для оповідання, як ми звільняли Київ від німців, забирали для себе квартири у нещасних наших людей…
Як похватали енкаведисти і енкагебисти всі кращі будинки міста…”
7. Про те, хто зруйнував українську столицю.
“Потім я розпитав ще багатьох людей і довідався, що не німці знищили центр нашої знівеченої столиці, а ми самі. Наші дурники перевиконали програму завдань і на сей раз, оставшись вірними своєму стилю безбатченків дурноголових і геростратів.
Се ми налякали німців, висадивши в повітря кілька десятків фашистських офіцерів разом з нашими обивателями, що йшли, звичайно, не в щот. Але я про се нікому в житті не скажу, бо слідує говорити, що поруйнували наш “прекрасний, милий Києв фашистськие изверги”. І що Лавру…висадили в повітря теж вони”.
8. Про заповіти Довженка.
“Перед смертю попрошу поховати мене десь на лаврських старовинних горах, що їх любив я більше за все на світі, що з них я милувався, дивлячись на свою рідну Чернігівську землю. Що ці гори як одвічне свято нашої землі, як би не були засмічені і винними складами і ще всілякою гидотою, яку не везли туди безбатченки, позбавлені почуття прекрасного, перед війною, ці гори були живі вічною, урочистою красою, що розливалася навколо куди тільки гляне людське око…
…Я помру в Москві, так і не побачивши України.
Перед смертю я попрошу великого Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю в Києві, десь над Дніпром, на горі.
Пошли доле, щастя людям на поруйнованій скривавленій землі.
Зникне, ненависть.
Щезни, убожество”.
Цитування за Олександр Довженко “Щоденникові записи”, Харків, 2013.
П.С. Нагадаю, що повні щоденникові записи Олександра Довженка за 1939-1956 рр. побачили світ лише в 2013 році, оскільки його вдова Юлія Солнцева заборонила їх публікувати протягом 50 років, тобто до 2010 року.
Джерело: OBOZ.UA
