На зв‘язку межа Херсонщини і Запоріжжя! Хоча, звісно, з перебоями. Буквально ще трохи і – Енергодар з атомною станцією. Тож, наступна історія з окупації.
Про початок повномасштабного вторгнення Росії я дізналася рано-вранці із дзвінка старшої доньки. Моя інтелігентна доня-вчителька, не добираючи слів щодо характеристики путіна, повідомила мені страшну новину.
Як відомо, Херсонщина стала легкою здобиччю для орди: ніяк не прикриті кордони з окупованим Кримом дали змогу ворогам окупувати область за лічені дні.
Наша Верхньорогачицька громада опинилася на шляху ворожого війська до Мелітополя і Енергодару. Вибухи нам ледь чутно, але яких тільки видів військової техніки та обладнання ми не надивилися за цей час!
Перші ж орки, які зайшли до нас, розгромили і пограбували відділення Приватбанку, поштове відділення, відділення Пенсійного фонду, кілька магазинів та аптеку, магазин з продажу мобільних телефонів. Не розминалися ні з чим. У приміщенні селищної ради вибили двері, виламали замки у кабінетах, забрали оргтехніку та автомобіль, який потім покинули, вкравши з нього техпаспорт і акумулятор.
Перші місяці окупації були дуже важкими у плані виживання. Магазини і аптеки не працювали, у лікарні був мінімальний запас медикаментів.
Місцева влада не мала ніякої підтримки ні від районного, ні від обласного керівництва (так, як і по всій області).
Самотужки, разом з волонтерами допомагали пенсіонерам, багатодітним сім’ям, а також мешканцям Ушкальського психоневрологічного пансіонату для чоловіків, який знаходиться у підпорядкуванні Херсонської облради і за весь цей час не отримав звідти жодної підтримки.
Проте місцева влада робить все можливе для людей. Змогли закупити борошно і дріжджі, і на пекарні, яку за кілька років до війни побудував місцевий фермер, почали випікати хліб за невисоку ціну. Водопостачання у громаді не припиняється, за винятком ремонтних робіт, хоч як не важко комунальникам.
З часом магазини і аптеки потихеньку відкрилися. З’явилися товари з Криму, але є й українські. Ціни, щоправда, в рази вищі, ніж на підконтрольних територіях.
Зараз людей виручають городи, які посадили навесні, фрукти з власного саду.
Звичайно, у порівнянні з громадами, де тривають постійні обстріли, у нас більш-менш спокійно, але стали мало не постійними подвірні обходи, під час яких окупанти не гребують крадіжками, віджимають легковики у людей, а покатавшись і розбивши, просто їх кидають.
Під постійним тиском знаходяться фермери, які змушені віддавати за півціни зерно минулорічного врожаю. Бо не віддаси за пропоновану ціну, заберуть безкоштовно. Віджимають також сільгосптехніку, не розминаються ні з чим.
Останньою краплею, яка переповнила і так нелегке існування, стало закриття Херсонською дирекцією відділень Укрпошти. Тож пенсіонери, які отримували пенсію від листоноші, залишились без засобів для існування. А ті, що мають картки Приватбанку, не можуть заплатити в магазині через відсутність мобільного зв’язку.
Відсутність зв’язку – чи не найболючіша тема. Добре, що хоч який інтернет (кажуть, російський, і є він далеко не всюди, і працює з перебоями), дає змогу подати звісточку рідним, які знаходяться далеко від окупації. У місцевих групах люди просять переказати вітання своїм літнім родичам і дізнатися, як у них справи.
Під час бойових дій пошкодили гілку магістрального газопроводу у Запорізький області, тож тепер наша громада була якийсь час “звільнена” ще й від газу. Викручуємося, хто як: хто заправляє втридорога газові балони, хто купує електроплитки, які спритні ділки привозять за космічними цінами, а хто будує кабиці і рубає дерева у лісосмугах…
Ми з чоловіком пенсіонери, тримаємося, як всі. Перебиваємося, але нічого, що поробиш. Зараз літо, харч знайти можна. А чого чекати далі?
Моя молодша донька з маленьким сином у Німеччині. А старша живе у селі в іншому окупованому районі Херсонщини, вона вчителька, як я вже сказала. Там уже директорка збирала і пропонувала працювати за російською програмою. Дочка та ще кілька вчителів відмовилися одразу. Каже, я себе поважати не буду. А більшість, каже, погоджуються. Ситуація напружена. Заспокоюю її тим, що нас раніше звільнять, ніж доведеться зі школи звільнятися. Ми не можемо не вірити в це, живемо надією!
Сусіди і більшість мешканців селища з нетерпінням чекають деокупації. Про виїзд не думаємо, так як у нас старенькі батьки, яких немає на кого залишити. Тож сподіваємося на краще, з вірою у перемогу.
Джерело: OBOZ.UA
