Не про Берґольйо, і не про Венса. А другий день не йдуть мені з голови сценки з передсвяткового визволення полонених, де несподівано проявилась одна дивовижна річ. Либонь, тому, що хлопці цим разом підібрались переважно молоді, а в полон утрапили й зовсім, уважати, дітваками – в тому віці, коли “головний дорослий” у житті чоловіка, той, перед ким подумки звітуєш і від кого прагнеш заслужити похвалу, – це ще мама, – на цій стихійній “вибірці” кілька разів повторилось у телефони випалене крізь сльози, з дитячою щирістю:
– Мам, я витримав! Я все витримав!
– Мам, я видєржал! Я продєржался!..
Це звіт своєму “головному дорослому”, одразу, з першої хвилини – про найголовніше. А найголовніше, виявляється, – не “поїв і в шапці”, а – те, що вистояв: витримав, не зламавсь, не сплямив чести прапора. Мам, ти можеш мною пишатись! – ось що вони насправді кричать у телефони, тільки-но ступивши по трьох роках на рідну землю.
І далебі, про мамів, яким сини в такій ситуації таке кричать, це говорить не менше, ніж про самих синів.
Ми звикли повторювати, з ХІХ-го століття, що війни виграють учителі і священики. І це правда, але не вся. Їх виграють – і може, навіть насамперед – ще й жінки, які лишаються за кадром: в чиїй владі зробити з хлопчика як воїна, так і ухилянта. (Колись я мала на цю тему дуже цікаву розмову з НАТОвським генералом, який у 1990-ті служив на Балканах, і звідтоді вкрай критично ставлюсь до популярного в західних феміністок постулату, сформульованого Світланою Алексієвич, – буцім “у війни не жіноче обличчя”: є й жіноче, як в усіх видах людської діяльности, тільки от розгледіти його непросто…).
І тих мам, яким хлопці чесно відзвітували про свій подвиг, нація теж навіч не бачила. А це ж завдяки їм – з думкою про них – їхні діти витримали: щоб колись, ось так, похвалитися мамі, щоб не сором перед мамою було…
Уклін їм доземний, цим мамам. Усім мамам наших воїнів – доземний уклін, хвала і слава.
Джерело: OBOZ.UA
