Війна в Україні — це не війна за території. Це війна за перерозподіл сфер впливу в Європі та світі, за перегляд результатів Холодної війни, за все те, що в Кремлі називають “новою архітектурою безпеки”. Україна для Путіна виглядала лише зручною стартовою точкою — “легкою мішенню”, захоплення якої (за ті самі три дні) мало б відкрити йому дорогу до жорстких переговорів з Європою та США про нові правила глобальної гри.
А новенькі російські військові бази на заході України, прямо на кордонах з Польщею та Угорщиною, мали б цю переговорну позицію підсилювати. Європа, за логікою Путіна, мала або здатися без бою, або воювати вже на власній території. Україна в цьому плані — побічна жертва, дрібна деталь у великому плані грандіозного плану.
Ці установки в Путіна не змінилися від лютого 2022-го і залишаються актуальними досі. Кремль продовжує говорити про “необхідність вирішення першопричин конфлікту”. Мелітополь, Вовчанськ чи Бахмут ніколи не були самоціллю РФ. Росія не знищувала свою економіку, не кидала сотні тисяч життів у м’ясорубку і не ставала ізгоєм у світі лише заради кількох районів на карті.
Саме тому санкції, тарифи й дипломатичні жести самі по собі не можуть примусити Путіна зупинитися. Вони мають силу лише у поєднанні з реальною військовою допомогою Україні. І тільки в такому вигляді — як частина великого пакета тиску — вони можуть змусити Кремль шукати вихід.
Погрози нової американської адміністрації про “підсилення санкцій” у відповідь на те, що “Путін розчаровує”, — не здатні зупинити війну. Вони навіть не можуть мотивувати росіян на тимчасове перемир’я.
Дії й заяви представників команди Дональда Трампа свідчать, що вони справді хочуть якнайшвидше закінчити цю війну. Але якщо це дійсно так, єдиним шляхом до цього є нарощування постачання зброї та техніки Україні. Лише така тактика може змусити Путіна засумніватися у своїй перемозі й сісти за стіл справжніх переговорів.
Без цього, як то кажуть, у гравців у Білому домі просто немає карт.
Джерело: OBOZ.UA
