Угорський премʼєр Віктор Орбан напʼяв блакитну каску миротворця, вдаючи, що отримав від Дональда Трампа ліцензію на право вершити долі України та московії. Та насправді він затято гне кремлівську лінію.
Про Орбана слід поговорити, бо його вже стало багато. Він набрав політичної ваги, і з одного боку — найдовіреніша особа кремлівського диктатора в Європі… з іншого — найвірніший європейський адепт Трампа. Лише цього року він бачився і розмовляв із Трампом декілька разів поспіль, після чого — телефонував до кремля. А ще Орбан днями несподівано завітав до президента Туреччини Ердогана, свого колеги по НАТО, який (як і Орбан) також любить інколи грати “за протилежну команду”.
Про мету отієї човникової дипломатії прохопився сам Орбан, запропонувавши “різдвяне перемирʼя”… Перемирʼя, без будь-яких гарантій безпеки для України та подальших контурів розвитку ситуації. Фактично йдеться про примітивне замороження війни по лінії фронту, — це путінська ідея, перефарбована на угорський лад.
Орбан, по суті, намагається перепакувати кремлівський “мирний план” в нову обгортку, в якій її можна підсунути решті Європи. В основі логіки — путінський ботокс і традиційні російські скрєпи головного мозку: позбавити Україну військової та фінансової підтримки, а потім натягнути Києву на голову ультиматум капітуляції.
Та чи такого плану капітуляції очікує майбутній очільник Білого Дому? З його публічних заяв можна зрозуміти, що він прагне укласти вигідну для себе угоду щодо України. Йдеться про оборудку, яку з радістю підтримають більшість видимих і залаштункових її учасників.
Саме тому команда Трампа не озвучує контурів майбутньої домовленості, і не генерує яких би то не було власних ініціатив, натомість моніторячи контроверсійні побажання зацікавлених гравців: від Києва до москви, від Брюсселя до Пекіна, і, як це не дивно — від Будапешта до Анкари. Важливими є не раціональність чи справедливість пропозицій, а політична вага її носія.
У цьому контексті човникова дипломатія угорського премʼєра виглядає як підміна понять: він збирає пул держав, здатних змінити колективну думку Брюсселя і, зрештою — натиснути на Україну. “Взаємовигідність”, так би мовити, навпаки.
Орбан блефує, і його ініціатива стане настільки вагомою в очах Трампа, наскільки слабкою буде позиція Старого Світу, значна частина якого залишається на боці Києва, але здебільшого поводить пасивну політику. Саме після “зважування” позицій прокремлівських, і прозахідних сил і наповнюватимуться конкретним змістом слова нового-старого американського президента про те, що “єдиний спосіб добитися угоди — не кидати Україну”.
Хочеться вірити, що Трамп затямив уроки першого президентства, коли його адміністрація уклала договір з талібами про припинення вогню і політичне порозуміння офіційного уряду й “Талібану”. Однак бойовики використали цей “мирний план” як сходинку для захоплення влади в країні. Те ж саме може повторитися в разі “орбанізації” Трампа: раптове припинення фінансування України не призведе до миру, а скоріше навпаки – стимулюватиме російську агресію.
Джерело: OBOZ.UA
