Як найточніше йменувати “українських” рашистів?
Як це не парадоксально, проте, схоже, ніхто в Україні не переймався і не переймається донині пошуком точного найменування для всієї – платної й ідейної – путінської агентури на наших теренах. Власне, навіть не агентури – адже йдеться про мільйони осіб, якщо рахувати бодай із 2014 року, а чогось більш масштабного, скажімо, “коктейлю” з адептів рашизму як різновиду фашизму, різноманітних фанатиків “русского мира” та найманців російських спецслужб. Причому такого найменування, яке було би зрозумілим на “далекому Заході” – тобто в англосаксонському світі та його геополітичному оточенні, як-от у Латинській Америці. А тим часом добре відомо, що на початку було Слово. І що місія людини – дати імення всьому сущому.
А лакуни довго не стоять порожніми. Якщо ми їх не заповнюємо, причому науково-історично достовірно, їх заповнює хтось інших, зібравши для цього невідь на що схожий словесний матеріал. Як тільки на Заході не називали у 2014-21 роках путіністів в Україні – і “прихильниками федералізму”, і “збройними сепаратистськими угрупованнями”, і “антимайданівцями”, і “повстанцями”, і “військовими Донбасу”, і ще казна-ким. Причому “антимайданівцями” та “прихильниками федералізму” на Заході нерідко звали тих, хто у травні-серпні 2014 року, коли вже про жодні Майдани не йшлося, зі зброєю в руках воював проти законної влади Української держави, а “збройними сепаратистськими угрупованнями” у 2017-18 роках – вояків двох армійських корпусів на Донбасі, напряму підпорядкованих російському командуванню, з російськими генералами й офіцерами на командних посадах вищої та середньої ланок, з новенькою російською технікою й удягнених у новенькі ж російські однострої.
Ну, а філії російських мас-медіа, телеканали “медведчуківського пулу”, антидержавно-прорашистські пабліки, з якими, хоч і непослідовно, проте бореться влада України (і попередня, і нинішня) донині на Заході звуться переважно дуже лагідно – “опозиційними”. Хоча вони в опозиції не до владних структур, а до української нації й Української держави як таких. І УПЦ (МП), очолювана переважно громадянами РФ і пронизана рашистською ідеологією і практикою (аж до участі священиків і ченців у війні на боці рашизму), для Заходу здебільшого лише “опозиційна церква”, яку влада “несправедливо переслідує” й “обмежує її права”.
Яким же поняттям охопити й об’єднати всі ці явища – причому так охопити, щоби стало зрозумілим, як я вже писав, для початку хоча би в англосаксонській освіченій спільноті? Видається, таке поняття існує, хоча воно відомо у нас тільки фахівцям, і це – лоялізм. І вести мову слід щодо просовєтських лоялістів або ж лоялістів совєтської імперії.
Звернімося до Інтернет-енциклопедії Вritannica. Ось що там написано: “Лояліст, колоніст, лояльний до Великої Британії під час Американської революції. Під час цього конфлікту лоялісти становили близько третини населення американських колоній. Вони не обмежувалися жодною конкретною групою чи класом, але їхня чисельність була найбільшою серед таких груп: службовці та інші, хто служив британській короні та був зацікавлений у підтримці її влади; англіканські священики та їхні парафіяни на Півночі, які так само склали обітниці вірності та покори королю; квакери, члени німецьких релігійних сект та інші свідомі пацифісти; великі землевласники, особливо на Півночі, і заможні групи купців у містах, чиї підприємства та майно постраждали від війни”. Щоправда, інші джерела ведуть мову про належність до лоялістів лише 15-20% від населення американських колоній, виключаючи з їхнього числа пацифістів, “ображених купців” і деякі інші категорії колоністів. Але і це чимало. Втім, навіть за цих обставин патріоти (так звали тих, хто виступав спершу за автономію, а потім за повну незалежність колоній) змогли домогтися перемоги над військами британської корони та формуваннями лоялістів, щоправда, на останньому етапі Війни за незалежність – за активної допомоги Франції.
Погляди лоялістів, як бачимо з абрису енциклопедії Вritannica були достатньою мірою суперечливими. Досить сказати, що до їхнього складу входило як чимало плантаторів-рабовласників (які залюбки здавали свою власність для служби в королівські війська), так й особисто вільних колишніх чорношкірих рабів (які добровільно йшли воювати проти проголошених незалежними штатів). Вистачало серед лоялістів й індіанців-ірокезів. Були істотні ідейні розбіжності між різними релігійними групами лоялістів. Але відзначимо головне, що об’єднувало їх усіх: заперечення самої можливості існування державного союзу незалежних штатів й обстоювання збереження північноамериканських колоній у складі Британської імперії. Інакше кажучи, ніяких американців як окремого народу немає і бути не може, крапка.
Ось така, якщо дуже коротко, історія з класичним лоялізмом (бо ж є й лоялізм ХХ століття – ця назва прихильників збереження Ольстеру у складі Великої Британії). Як вона корелює з сучасними Україною та Росією?
Як самими “сепаратистами” і “федералістами”, так і їхніми кураторами та керівниками з РФ наговорено дуже багато. Проте подивимося на дії тих, хто говорив про “Новоросію”, про “русский мир”, про “збереження мови та спадщини батьків”. Символічним для них узимку 2013-14 років став захист пам’ятників Леніну, обгорнутих російськими триколорами (білогвардійський і власовський символ!). На перший погляд, парадокс, який має викликати у тих, хто діє таким чином, когнітивний дисонанс. Але не викликав, бо йдеться про символи непорушності тоталітарної імперії, тому тут вмикався феномен описаного Орвеллом Double Thinking, дводумства, коли обидва посутньо несумісних дискурси практично безконфліктно поєднуються в одній голові.
Адже про жоден сепаратизм чи федералізм насправді під час “русской весны” 2014 року не йшлося. Ба більше, не йшлося і про нинішню РФ як таку. Помисли та дії (не рідко – на рівні неартикульованого підсвідомого) всіх когорт учасників тієї “весны” були спрямовані на відновлення тоталітарної імперії – СССР/Росії, цієї геополітичної химери під усім комплектом тоталітарної ж символіки – згадаймо, як сусідили на тодішніх мітингах Че Гевара та Ніколай ІІ, Сталін і Путін. А сучасна Росія, до якої не включена Україна, їм не підходила. Україна – і всі інші “національні республіки”, тобто колонії Совєтського Союзу/Росії. Згадаймо, що Путін почав правління з реанімації сталінського гімну СССР (“у дівоцтві” – пісня про партію більшовиків, 1938 рік) в якості гімну РФ із дещо зміненими словами (автор тексту і двох варіантів гімну СССР, і гімну РФ – той самий С. Міхалков). І це був дуже вагомий символ, з числа тих, які, за словами вбитого більшовиками російського філософа Павла Флоренського, “є така реальність, яка більша за себе саму”. На жаль, на Заході ніхто цього символу не прочитав. І в Україні майже ніхто не звернув на нього увагу. Тим часом усі війни РФ на теренах екс-СССР, минулі та майбутні, були заплановані й неминучі вже відтоді. Й експансія за межами колишнього Союзу – також.
Іншими словами, жодних “сепаратистів” на теренах України ніколи не було, йшлося і йдеться нині щодо просовєтських лоялістів або лоялістів совєтської імперії. Путін же для них є живим символом відтворення цієї тоталітарно-колоніальної імперії та втіленням усіх її (здебільшого вигаданих) чеснот. І це поняття стосується не лише притаманних Україні феноменів. Свого часу просовєтські лоялісти вчинили заколот у Придністров’ї (тоді ще – під егідою ЦК КПСС і КҐБ СССР), потім, уже після розпаду Совєтського Союзу – за участю лоялістів (але не лише їх) сталися заколоти в Абхазії та Південній Осетії. А власне імперський совєтський тоталітаризм у 1993 році “показав зуби”, влаштувавши у Москві “червоно-коричневий” путч з метою відновлення СССР/”великої Росії”. Не вдалося. Проте наприкінці 1990-х – на початку 2000-х цей тоталітаризм крок за кроком відновив своє ідейне та практичне панування у Росії, чого не побачили західні політики та науковці, але чудово зрозумів і підтримав масовий росіянин. “Наш народ, особливо на вулицях, базарах, у пивницях, дуже на Америку сердитий, навіть розгніваний, усі пречудово розуміють: наш президент – мужик башковитий – говорить одне, думає друге, а чинить по-нашенському…” Російський письменник Ігор Минутко на початку 2000-х розумів російську ж реальність краще за прогресивну західну професуру, чи не так?
Наразі у Грузії просовєтські лоялісти здобули владу, скориставшись численними хибами соціально-економічної політики команди президента Саакашвілі та використавши ілюзії демократично налаштованих грузинів і невміння Заходу розгледіти експансію російсько-совєтського тоталітаризму на землі Сакартвело. Можуть сказати: так у Грузії ж прихильники орієнтації на Москву дуже різняться за своїми поглядами. А хіба північноамериканські лоялісти були однорідними? Англійські й німецькі переселенці та їхні нащадки, чорношкірі раби з плантацій і колишні раби, вільні індіанці… Втім, Британська імперія все ж була – навіть тоді – в більшості вимірів куди більш цивілізованою, ніж тоталітарний СССР часів Сталіна (з ҐУЛАҐом, рабством колгоспників і депортацією народів), міфи про неперевершену досконалість якого надихають лоялістів совєтської імперії в усьому світі (не забуваймо, що ця імперія замахувалася на всесвітнє панування і за Сталіна, і після нього). А тому просовєтські лоялісти – це загроза далеко не лише для України.
Джерело: OBOZ.UA
