Святкове оповідання

Традиція співати колядки та щедрівки та писати святкові оповідання була непоганою. Але колядки залишимо онукам, оповідання же ж чому б i не написати? Ну а те, що воно з військово-повітряним і військово-морським ухилом, так і час нині військовий…

***

Червоний прапор затремтів над Емпайр Стейт Білдінг, і веселий атлантичний вітер здивувався – куди це він залетів?! Зелені джипи мчали Манхеттеном, кулеметні черги і російський мат гриміли в Центральному Парку, а над широким Гудзоном, відбиваючись від хмарочосів, перекочувався оглушливий рев двигунів. Величезні крилаті машини з червоними зірками приводнялися одна за одною, кермували до набережних і висаджували хвилі десанту. Неголена братва в тільниках перекурювала на сходах біржі та мерії, а в Медісон-Сквер Гарден брели перші колони заарештованих. Росіяни прийшли!

Таке могло бути, вирвись каспійський монстр на волю. Його я бачив у Каспійську на “Дагдизелі”, у заводській бухті, чув, як він переможно реве над морем і наводить на думки про глобальні десанти. Ім’я йому надала американська супутникова розвідка.

Місця там красиві: зелена шир моря, сині гори, між ними золота стрічка широченного пляжу під стать Копакабанi. Тут знімали “Біле сонце пустелі”, митниця не давала добро, а товариш Сухов знайомив басмачей з матір’ю Кузьми. Пам’ятаєте, як вибухнув баркас із Верещагіним? Таке тут вміють – основна продукція “Дагдизеля” торпеди, недарма на “Курську” загинули його представники, та й сам підводний човен став жертвою експериментальної дагдизелівської торпеди. За милю від берега з води виростає загадкова будівля, городяни звуть її замком цариці Тамари, але це стара станція торпедного полігону, а в бухті військово-морська база.

Зрозуміло, що Каспійськ був закритим містом, і щоб проминути міліцейський пост, а потім і армійський КПП була потрібна спеціальна перепустка. Тому, а не тільки через суворість мусульманських вдач, не гралися на пляжі мулатки-шоколадки в бікіні, не танцювали самбу, не грали у футбол-волейбол засмаглі хлопці, та й взагалі нікого не було, крім нас, та ще пари блідолицих відряджених . Ми сиділи біля горкомівського готелю, дивилися на круту хвилю моря, дивувалися великим черепашкам і здивовано оглядалися – безлюдність золотого пляжу лякала.

Оформивши перепустки на завод, ми хотіли пройтися до бухти, щоб подивитися, чий же це гігантський хвіст видніється за цехами. На жаль, у закритому місті закритої країни на закритому заводі була закрита зона. Тож про екраноплани ми дізналися трохи пізніше. Це гідролітак, що літає на висоті кількох метрів. При цьому створюється повітряна подушка, екран, за рахунок чого зменшується витрата палива, збільшується корисне навантаження, і на такій висоті він практично невидимий для радарів. А ще він сам огинає перешкоди – пагорби, будови, дерева – за рахунок того самого екрану. Ідеальний десантний засіб!

І радянська людина одразу замислиться… Про такий, приміром, сценарій: увечері з Мурманська злітають ескадрильї важких екранопланів, а вранці висаджують десант у Нью-Йорку, на Потомаку, в Норфолку тощо. Усього й треба сотню екранопланів (стільки і хотіли збудувати). І уявіть: братва в тільниках орудує на вулицях Нью-Йорка, червоний прапор в’ється над Емпайр Стейт, десантура штурмує Пентагон, особісти потрошать Овальний кабінет Білого дому, а матрос Желєзняк розпускає до чортової матері Конгрес і виводить під конвоєм сенаторів!

Авантюра? Так. Але хіба радянська історія не писалася авантюристами? Натомість ядерна стратегія летить до біса і зовсім неясно, чим усе закінчиться. Тож американська розвідка не дарма цікавилася заводською бухтою. Вона й охрестила екраноплан КМ каспійським монстром – його злітна вага перевищувала 540 тон!

Екраноплани, а їх окрім КМ було кілька моделей, на всі випадки війни, не тільки для стратегічних десантів, будували в Нижньому Новгороді, замаскованими спускали Волгою, а на “Дагдизелі” добудовували і там вони проходили випробування.

Робочі місця на заводі займали переважно місцеві і кожен мав фляжку з нержавіючої сталі, зі спиртом. Саме тоді йшла титанічна у своєму ідіотизмі боротьба з алкоголем, і по всьому Союзу соціалістичних республік вишиковувалися кілометрові черги за горілкою, вирубувалися виноградники і йшли похмурі безалкогольні весілля. Але швидко стало зрозуміло, що переможе горілка.

Радянська влада відібрала у народу все, хоча я не став би говорити про її згубний вплив на мораль – саме мораль народу і дозволила Радам взяти владу. Але комуністи перейшли межу. Хотіли позбавити людей релігії? Та чорт із нею, позбавляйте. Горілку тільки не чіпайте! І святого народ не віддав. Здається, це було те, з чого почався розвал Союзу. А ще він просто надірвався у боротьбі за мир – взяти ті ж таки екраноплани.

Незабаром і ми обзавелися фляжками, а спирт нам покладався за умовами договору наладки, контакти там протирати, оптичні осі. Наладчики знають. Але загалом у Каспійську пили помірно, хоча середня ланка, начальники цехів та технічні керівники аж до головних фахівців, становили слов’яни, яким сам бог велів.

Ну а правили заводом випещені азербайджанці. Дорогі костюми, барські звички, вальяжність – соціалізм не пішов їм на шкоду. Таких красунь, довгоногих блондинок із приголомшливими фігурами, як їхні секретарки, я не бачив навіть у Москві, в міністерстві. Дивлюся по телевізору конкурси краси, зітхаю та згадую “Дагдизель”: ті дівчата були б поза конкурсом!

Ось з кабінету головного енергетика, насилу відірвавши погляд від його секретарки, я й побачив заводську бухту. Екранопланів у ній стояло багато, великих та малих, гвинтових та реактивних. Але над усіма панував величезний 450-тонний “Лунь”, спадкоємець КМ, “вбивця авіаносців”, що не відбувся, із шістьма ядерними ракетами на борту. До речі, приблизно в той же час був у Каспійську і літав на екранопланах мій знайомий петербурзький професор, магнітолог і автор цікавих історичних розшуків Роберт Борисович Семевський, випробовуючи магнітометри, що буксируються, для пошуку підводних човнів.

Ескадрильї “Луней” мали прочісувати океани у пошуках американських авіаносних з’єднань. Думаю, керівництво країни спинним мозком чуло (з головним вже виникали проблеми), що глобальні перегони програно, але, як і Гітлер свого часу, хапалося за соломинки, сподіваючись на диво-зброю. Ці соломинки і зламали в результаті хребет лютому радянському верблюду.

Щодо чудовиська, то КМ проектували під десантний батальйон з важким озброєнням. І в принципі, організувавши його дозаправку в океані, можна було мріяти про рейди на Нью-Йорк. Літав апарат, щоправда, дедалі більше у дельту Волги, рибку половити, начальство покатати. Там його й утопили, швидше за все, по п’янцi. Воно і на краще. Бракувало нам лише червоних прапорів над Нью-Йорком. Де б тоді наші вожді зберігали гроші і куди б виїжджали їхні дітки вчитися та пустувати?

І ось ми зробили роботу, підписав я акт здачі, і полетіли додому. Але пам’ять залишили непогану і восени того ж року нас запросили запускати наступну партію обладнання – завод отримав кілька десятків верстатів із програмним управлінням та з роботами. Ми приїхали, впоралися з роботою, зібралися їхати, а нас не відпускають! Викликає мене сам головний інженер (велика честь за їхніми поняттями) і пропонує налагодити ще одну партію верстатів – наладчики з новоствореного Тбіліського центру не впоралися із завданням.

Здрастуйте! Незабаром Новий рік, тягне додому, екзотика вже втомила, але марно відмовлятися. Азія-с. Просто могли не випустити з міста. Пообіцяли нам золоті гори: влаштувати на півставки, дівчат, горкомівський готель. Ну, у тому готелі ми й так жили, а від дівчат відмовилися, побоюватися стали. Виявилося, що Радянський Союз скрізь по-різному радянський, а не знаючи броду, не лізь у воду. Від грошей, щоправда, не відмовились.

Н-дас. Ударними, отже, темпами налагодили ми верстати, у середу 24 грудня (якраз на Різдво) показали роботу заводської комісії, у понеділок 30 грудня насилу підписали акт приймання-здавання, вирвалися з надто гостинного міста, провели нервову ніч в аеропорту, чекаючи погоди та побоюючись погоні, у Ростові пересіли на потяг та ввечері 31 грудня прийшли додому – новорічний подарунок сім’ям.

Згадую я все це і дивуюся з нашої нецікавості. У цікавих краях були, на стику багатьох культур, степових та гірських, європейських та азіатських, християнських та мусульманських. Там своя культура, головна культура поведінки. Недалеко в горах – знаменитий аул Кубачі, автобус туди ходив, трохи далі на півдні – Дербентські ворота, де гори підходять до моря впритул, залишаючи вузький прохід. У восьмому столітті араби рвалися через них на північ, розібратися з нерозумними хозарами, а в десятому вже князь Святослав йшов на південь, мстячи їм же. Далі – вологі субтропіки, що так вразили свого часу вояк Олександра Македонського, але ми й туди не з’їздили. Все нам здавалося, що часу попереду багато – у молодості завжди так здається.

Але більше я не бував у тих місцях і навряд чи захочу – СРСР розпався і наше спільне минуле у минулому. Ось і монстр давно не реве над Каспієм. Гарна була машина, нічого не скажеш, але краще б таких не було. Чи мало дурнів і зараз крутить глобус і тицяє в нього пальцем.

P.S. Єдиний “Лунь”, що залишився, зараз стоїть на пляжі під Дербентом і вигляд має найжалюгідніший, нагадуючи цим Росію. З нього намагалися зробити приманку для туристів, але не вийшло, Дагестан навіть в умовах ізоляції Росії та санкцій проти неї не став туристичною Меккою.

Ну а бухту заводу “Дагдизель” нещодавно відвідали українські безпілотники – і пошкодили три ракетні катери, які обстрілювали Україну крилатими ракетами “Калібр”. Там і раніше була невелика військово-морська база, а зараз бухту збільшили дамбами і базуються в ній кораблі Каспійської флотилії. Точніше, базувалися. Нехай тепер шукають у морі п’ятий кут.

Джерело: OBOZ.UA

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *