"У кожного командира є своє кладовище": військовий про складність прийняття рішень на фронті

Командир роти БпЛА у 110-й бригаді ім. генерал-хорунжого Марка Безручка Володимир Міщенко майже два роки воював в Авдіївці, що на Донеччині. Він розповів, що його підрозділ виходив одним з останніх, а саме в ніч проти 17 лютого 2024 року. 

"За нами через добу виходив командир нашого батальйону на позивний Брабус. Не перед нами, а за нами. Комбат гордо виїжджав на "Бесі" - ми так називаємо БМП (бойова машина піхоти). Виходили в районі між Авдіївкою і населеним пунктом Ласточкине, хлопці з інших бригад стримували ту ділянку, те "горлечко", щоб наші підрозділи могли вийти. У наступні дні за нами вийшло ще кілька людей. Мій товариш з позивним Лосось, який служив у роті охорони в нашій бригаді, із ще одним хлопцем пробиралися, вже коли Ласточкине закрилося, через російські позиції. Це було приблизно 20 лютого", - зазначив військовий в інтервʼю "Главкому".

Рішення, за які доводиться платити

Також Міщенко прокоментував відео розстрілу шістьох українських поранених бійців, які потрапити у полон. Тоді російські окупанти подали це так, що українці, відходячи з позицій, лишають своїх поранених. 

"Ці поранені лишалися в музеї "Зеніт" (музей колишньої військової частини "Зеніт"), там було кілька позицій, зокрема, були хлопці і з мого взводу. Звідти виходили в ніч проти 16 лютого. Виходили малими групами, пішки, під мінометним вогнем. Для виходу був дуже вузький коридор. Там не залишалося можливості виносити "трьохсотих". Я знаю, що комбат відправляв три "бехи" (БМП), щоб тих шістьох хлопців витягнути. Дві "бехи" підірвали, а третя повернула назад, бо загрузилася "трьохсотими" дорогою до "Зеніту". Тих шістьох поранених хотіли забрати, але не змогли", - сказав він.

За його словами, після цього різні експерти почали критикувати за таке рішення, однак "легше всього судити тим, хто ніколи не стояв перед цим вибором". 

"У кожного командира є своє кладовище. Бо кожне рішення впливає на життя особового складу. У мене не раз були такі випадки, що потрібно евакуювати "трьохсотого" або забрати тіло загиблого, і треба відправити туди три або чотири людини. І ти починаєш зважувати ступінь ризику. Чи відправити чотирьох, щоб разом з ними той поранений загинув при ризиковій евакуації? А ці четверо залишаться живими? Це тяжке рішення, яке не кожен може прийняти. У будь-якому разі з цим рішенням потім треба жити", - пояснив захисник.

Полювання на ворожу авіацію

Крім того, Міщенко розповів про те, як його взвод знищував ворожі літаки. За його словами, російську авіацію збивали із переносних зенітно-ракетних комплексів, а саме "Стінгер" або "Ігла", "Стріла", які працюють суто по повітряних цілях. 

"В Авдіївці ми працювали з самого "нуля", знищили 11 повітряних цілей. А взагалі за весь час мій взвод знищив підтверджених 22 літаки і два гелікоптери. Підтвердження - це коли літак упав за 5-15 кілометрів, і десь там наш дрон літає, відповідно, є відеофіксація. Раніше, у 2022-2023 роках, підтвердження отримували з перехоплень (розмов російських військових), або візуально, тобто сусідні підрозділи бачили і повідомляли: "О, бачу, упав і горить". Але не всі випадки мають таке підтвердження. Дуже часто ми бачимо: літак підбили, він падає десь на ворожій території, а підтвердити це ніяк. Тому підтверджених літаків у нас 22, але ми вели свій окремий рахунок", - підкреслив боєць.

Міщенко каже, що наразі збивати російські літаки складніше, адже зʼявилося дуже багато дронів, які все бачать. 

"Крайній літак, який збив наш взвод, – на рахунку покійного Тараса Дубини (помер у листопаді 2025 року від травм, отриманих під час виконання бойового розпорядження). Тарас збив його в районі Олександрополя влітку минулого року", - додав військовий.

Він пояснив, що збиття літаків є злагодженою роботою всього підрозділу. Зокрема є спеціальна група, яка проводить розвідку:

"Аналізуємо, з яких азимутів заходить авіація, на якій дальності працює, як себе поводить у повітрі: нагло чи ні, новачки чи досвідчені. Командир розставляє на важливі моменти своїх бійців, взаємодіє з іншими підрозділами". 

Воїн розповів, що були випадки, коли бійці чекали по тижню-півтора для свого вдалого пострілу. 

"Заходила ворожа авіація, відпрацьовувала по піхоті НУРСами (рос. абревіатура, в перекладі некерований авіаційний снаряд), а ми сиділи разом з піхотою і вичікували. Тому що тільки тоді, коли точно бачиш, що можеш уразити, ти висуваєшся, робиш постріл і швидко виходиш. Якщо ви зробили постріл, то з цього місця найближчим часом не можна працювати, бо "прилетить". Можна знов спробувати хіба що через півтора-два тижні", - пояснив боєць.