Недалеко від Пирятина на Полтавщині розташоване село Березова Рудка з унікальною історією та величними будівлями. Перлинами серед них є палац дворян Закревських та справжня піраміда-усипальниця, збудована за аналогією з єгипетськими.
Члени давнього козацько-старшинського, а потім дворянського роду Закревських – володіли Березовою Рудкою з 1787 року. Першим власником населеного пункту був надвірний радник Григорій Закревський, який почав зводити тут розкішний палац. Впродовж десятків років його відвідували аристокарти та знаменитості. Серед останніх – Тарас Шевченко, який приїжджав гостювати до Закревських у 1843, 1845 і 1846 роках.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала у селі, щоби з’ясувати в якому стані там палац і усипальниця. Дізналася подробиці їх будівництва та розвідала містичну історію про дзеркало маєтку, яке начебто здатне “запам’ятовувати” усіх, хто у нього дивиться.
КОЛЕДЖ У ПАНСЬКОМУ МАЄТКУ
Історія Березової Рудки на Полтавщині сягає XVII ст, коли ця територія була заселена козаками. Проте справжній розквіт села пов’язаний із заможною родиною Закревських, яка стала господарями цих земель у XVIII ст. Закревські були українськими дворянами й відігравали важливу роль у розвитку місцевої культури та господарства. Вони збудували в селі маєток у класичному стилі, а навколо нього – облаштували великий парк.
Величезний ландшафтний парк за кованим парканом видно з центру Березової Рудки. Ліворуч стоять дві багатоповерхівки – це студентський гуртожиток. Після революції 1917 року дворянські маєтки й землі націоналізували, зокрема й садибу Закревських. У будівлях палацу та прилеглих спорудах розмістили різні установи, а згодом – освітні заклади.
У 1929 році тут заснували навчальний заклад сільськогосподарського спрямування, що згодом став фаховим коледжем.
Заклад спеціалізується на підготовці агрономів, агроінженерів тощо. Студенти мають можливість здобути професії водія, тракториста, слюсаря, бджоляра.
За воротами коледжу бачимо відносно нову будівлю – головний корпус навчального закладу. Перед входом стоять лавки, прикриті гілками багаторічних ялин. Щойно повернувшись з обіду, нас зустрічає заступниця директора коледжу – викладачка громадянської освіти Тетяна Продан, енергійна 65-річна жінка з коротким волоссям.
– Перший свій маєток Закревські збудували тут у 1770 році. Згодом вони подарували будівлю керуючому й звели новий на цьому місці, – розказує поспіхом Тетяна Вікторівна. Пропонує пройти в головний маєток садиби. – Втрапили у проєкт “Великого будівництва” і мала початися реконструкція у 2022-му. Але почалася Велика війна. Зараз же вирішили затіяти ремонт на свій страх і ризик. Ніякі норми не порушуємо.
З обох боків палацу стоять одноповерхові флігелі, які слугують приміщеннями для навчання й використовуються ще працівниками історико-краєзнавчого музею. За кронами хвойних дерев відкривається головний палац. Він збудований у стилі класицизму, частина його інтер’єрів збереглася лише частково.
У центрі архітектурного ансамблю – двоповерхова будівля з колонадою, арками та високими вікнами. Побілка на фасаді потріскалася і почала осипатися. Над входом – відкрита тераса з ажурними кованими перилами. На неї вельможі виходили з бальної зали. До головних дверей ведуть сходи. Ґанок обабіч також декорований ковкою. Зараз у цій будівлі базується відділення агрономії.
– Ковка збереглася з часів панів Закревських, трохи ліпнина попадала і вікна замінили. Коли воно все почало валитися, то ми вирішили зробити хоч поточний ремонт навчального закладу, – продовжує розповідь Продан. – Там були сині стіни, коричневі двері й підлога. Зараз там фарбують підлогу, завезли ковролін. Але ми можемо ще зайти у деякі приміщення.
БАЛЬНА ЗАЛА Й ПОЗОЛОТА
У приміщенні вогко й пахне фарбою. У коридорах із пензлями й валиками метушаться працівники коледжу й студенти. Головною оздобою є центральні сходи – із фігурними перилами. Стіни прикрашені ліпниною з рослинними мотивами. Обидва поверхи вже встигли пофарбувати – сліпучо-біла фарба контрастує з позолотою на виступах із ліпки.
На першому поверсі розмістили аудиторії. У деяких встигли пофарбувати підлогу, а в решту перенесли парти й стільці. Стіни довгих коридорів із високими стелями прикрасили картинами у позолочених рамках.
– Наблизили його до стилю бароко, у якому він був побудований. Зробили білі стіни із золотом, – пояснює Тетяна Вікторівна. – В основному за благодійні кошти. Я б не сказала, що воно дороге, але хоч стало чисто, аккуратно. Закревські тут жили поколіннями, останнім був – Гнат, що й збудував піраміду.
На сходах у стіні було дзеркало з венеціанського скла, із яким повʼязують багато легенд. Одна з найвідоміших розповідає, що дзеркало має здатність утримувати відображення тих, хто в нього дивився. Вважається, що відображення Тараса Шевченка, який відвідував садибу в 1840-х роках – залишило невидимий слід у дзеркалі. Зараз цей елемент інтерʼєру зберігають у музеї.
Бальна зала розташована на другому поверсі. Це – велика кімната з високими стелями й масивними колонами у центрі інтерʼєру. Крізь арочні вікна у залу пробивається яскраве денне світло. Сюди вельможі піднімалися залізними сходами балкону з внутрішнього двору. Вони також збереглися до наших часів.
На задньому дворі галявини поросли зеленою травою. Раніше тут був фонтан із квіткою у формі лотоса. Такий же орнамент зберігся у всіх декоративних елементах садиби – ковці, ліпнині. Родина Закревських, як багато представників української інтелігенції XIX століття, мала зв’язки з масонським рухом.
Течія була популярною серед освічених людей того часу. Участь у масонських ложах давала можливість спілкуватися з однодумцями, обговорювати питання етики та філософії. Члени родини Закревських, за історичними свідченнями, цікавилися масонськими ідеями.
Лотос асоціюється зі східними релігіями й культурою і символізує чистоту, відродження та просвітлення. Хоча квітка не є типовим символом масонства, її використання могло свідчити про вплив різних культурних течій на родину Закревських.
– Цими сходами дами заходили, щоб спідниці не підіймать, – каже Тетяна Продан із захопленням. – Можете піднятися. Тут по 100 людей ходять – і воно витримує.
Березоворудський парк займає понад 45 га. Раніше тут був каскад із шести ставків, розарій, панська купальня, острів закоханих. Частина території вже заросла, однак працівники коледжу намагаються доглядати за тим, що вдалося зберегти. Закревські облаштували парк на території прадавнього лісу, говорить Тетяна.
– У нас тут квітне 26 сортів ірисів. Буває люди приїжджають, дивляться. Завідувачка музею померла, на жаль, тому зараз уже не так багато відвідувачів, – зізнається жінка. – Закревські понасаджували тут девʼять алей – тополеву, липову, берестову, каштанову та інші. Закінчувалися алеї лавками й альтанками в китайському чи японському стилях.
Парк служив не лише місцем для прогулянок, а й нагадував мініатюрний природний заповідник із різноманітними видами дерев і кущів. У деяких місцях збереглися скульптури та паркові елементи, які колись прикрашали маєток.
РОДИНА ЗАКРЕВСЬКИХ і ДОНЬКА ШЕВЧЕНКА
Сьогодні один із флігелів використовується як музей, де зібрані історичні артефакти та експонати, що розповідають про життя родини Закревських та історію Березової Рудки. Тут іноді проводять екскурсії, під час яких відвідувачі знайомляться із побутом української шляхти, історією дворянської родини.
– Раніше тут були гостьові кімнати, – додає Продан і відчиняє вже нові двері ключем. – Це вихід з музею. Не зачиняйте, хай вивітрюється. Раніше планування було інше, але радянська влада трохи переробила.
У кімнатах музею холодно. Підлога й меблі місцями вкриті пилом і павутиною. Знадвору залетіло жовте опале листя. Гості бувають рідко, тому музей часто стоїть порожнім. Його завжди зачиняють, бо не раз бували крадіжки.
– У нас тут експозиція стародавньої вишивки й писанкарства, – проводить кімнатами музею Продан. – Є й речі народного вжитку, а також предмети із садиби.
Закревські були однією з видатних дворянських родин на Лівобережній Україні. Їхній рід закріпився на Полтавщині ще у XVIII столітті, коли представники родини отримали маєток у Березовій Рудці. Вони швидко стали впливовими землевласниками.
На початку XIX століття Василь Закревський, один з найбільш відомих членів родини, створив у маєтку справжній культурний центр. У 1830-х роках він і збудував палац, де зустрічалися представники інтелігенції та видатні діячі мистецтва.
Закревські керували значними земельними угіддями на Полтавщині. Розвивали сільське господарство, займалися вирощуванням зернових та тваринництвом. Також родина підтримувала школи та інші громадські заклади, щоб сприяти поширенню освіти в регіоні. Допомагали бідним та надавали соціальну підтримку селянам, що працювали на їхніх землях.
У кімнаті, присвяченій Закревським стоять друкарські машинки, арифмометри, деревʼяні колиски, ляльки й кухонне приладдя. Окремо на стіні експозиція, присвячена звʼязкам Тараса Шевченка з дворянською родиною. На ній – портрети Ганни й Платона Закревських. Вони висять навпроти славнозвісного дзеркала з маєтку.
– Якби Тарас Шевченко жив у наш час – він би був скандальним блогером, – жартує Тетяна Вікторівна.
Дослідники кажуть, що Шевченко був закоханий у Ганну. Відносини між ними залишаються таємницею. Однак подейкують, що жінка народила від поета доньку. Щоправда стовідсоткових підтверджень цьому – немає.
– Шевченко і Ганна познайомилися на балу в 1843 році в Мойсівці, куди поета привіз його друг Євген Гребінка. Ганна, молода і чарівна дружина Платона Закревського, одразу привернула увагу Шевченка. Згодом їхня зустріч стала початком особливого зв’язку. Різниця у віці між ними складала 22 роки, – розказує Продан. – Деякі свідчення вказують на те, що Ганна могла народити доньку від Шевченка, хоча цю історію не можна підтвердити офіційними записами. За легендою, дівчинка померла у восьмирічному віці, проте документів про її смерть не збереглося в архівах. Також існує версія, що Платон Закревський, запідозривши щось – таємно вивіз дівчинку за кордон.
Тетяна Продан, самотужки досліджуючи цю історію, вважає, що між Шевченком і Ганною було глибоке кохання. Їхні стосунки тривали недовго – Ганна померла у 35 років від туберкульозу. Після цього поет більше не повертався до Березової Рудки.
ЗАКРЕВСЬКИЙ У ЄГИПТІ
У 1915 році останні Закревські покинули Прилуцький район, вирушивши до Санкт-Петербурга, а звідти – емігрували до Європи. Але особливу увагу привертає постать Гната Закревського – сина Платона. Він був освіченим юристом і побудував у селі унікальну піраміду-усипальницю в 1890 році. На це його надихнуло захоплення єгипетською культурою.
– Гнат служив дипломатом у Єгипті, – розказує Тетяна. – Він був людиною з багатьма талантами, отримав юридичну освіту, служив дипломатично. І піраміду він збудував. У 1900 році його відправили з Єгипту, бо щось не так сказав про французів, а як тільки повернувся додому – відразу взявся за перебудову родового маєтку.
У період з 1900 по 1906 рік маєток зазнав свого найбільшого розквіту. Закревський звів десятиметрову піраміду біля Троїцької церкви, використавши унікальну будівельну технологію. За переказами, стіни піраміди зводилися на розчині з яєчної шкаралупи та крові тварин, що забезпечувало надзвичайну міцність конструкції.
– Піраміда була побудована не просто як гробниця, а як символ родової спадщини, – пояснює Продан. – Там був і вівтар, і статуя богині Ісіди, і розп’яття Ісуса Христа, і герб Закревських. Це все було символічним: поєднання християнства та єгипетських впливів.
Після смерті Гната в 1906 році його тіло було забальзамоване і поховане у власноруч збудованій піраміді. Однак у 1928 році радянська влада розграбувала усипальницю, а останки Гната та його родини були перепоховані місцевими селянами.
– Знаєте, що трапилося у 1972 році? – запитує Тетяна Вікторівна, згадуючи останню спробу зруйнувати піраміду. – Коли вирішили знести піраміду бульдозерами, троси порвалися, а машини глухли одна за одною. Вона навіть не похитнулася. Будували її на совість, кажуть, що навіть Вікіпедія це підтверджує.
Піраміду більше не використовували за призначенням. В унікальній памʼятці за радянських часів зберігали молочні продукти з місцевого заводу, пізніше – зробили туалет. Зараз піраміда зачинена, але крізь металеві ґрати можна побачити особливість архітектури.
Нащадки родини Закревських продовжують підтримувати маєток, хоча доля розкидала їх по всьому світу.
– У дев’ятому році онука позашлюбної дочки Гната Закревського Коллет Артвіч – приїжджає вдруге, дає нам 12 тисяч євро – і ми перекриваємо дах на їхній родовій будівлі, – додає Тетяна. – У 2010 році вона привезла до маєтку книгу англійською мовою під назвою “Маня Отрада”, що є псевдонімом її матері, яку Гнат відправив на виховання до Парижа.
Коллет допомогла профінансувати переклад книги українською, що тепер є унікальним свідченням про родинне минуле.
– Це спогади восьмирічної дівчинки, яку Гнат забрав до себе, але там не лише про Березову Рудку. Вона описує маєтки на Ніжинщині, де Закревський познайомився з Іваном Заславським, своїм другом та батьком Ганни, – зазначає Тетяна. – Мене вразило, що ці люди без комплексів, вони наскільки впевнені в своєму завтрашньому майбутньому! Вони просто насолоджувались зустріччю зі своїм корінням.
БЕРЕЗОВА РУДКА
Тетяна Продан приїхала в Березову Рудку навчатися. І так і залишилася працювати у коледжі. Зараз у селі проживає близько 900 людей. А студентів – 973. Місцеві жителі вже не так активно цікавляться історією села, але працівники щиро дбають про відвідувачів і студентів.
– У нас працює їдальня, обіди для екскурсій замовляють. Сьогодні був суп, студенти мої їли котлету, вермішель, салат зі свіжих овочів. У нас своя теплиця, своє колекційно-дослідне поле, навчальна ферма. Крім свинини, яку ми іноді закуповуємо, решта все своє – борщ, індичка, куриця, утка, все своє! – із гордістю додає вона. – У нас інкубаторів чотири, бо це ж навчальна ферма. Студенти бачать весь процес: як росте птиця, як її обробляють. У нас є автоклав, харчові технології. Недавно 45 банок каш і тушонки на фронт відправили хлопцям.
Земля коледжу дозволяє вирощувати всі необхідні культури, додає викладачка.
– Пшениця, гречка, горох – все своє. Рис тільки купуємо, бо не вирощуємо. У нас є своя земля, і це дає нам змогу навчати студентів, як правильно вирощувати та обробляти різні культури. У селі працює також дитячий садок.
У головній будівлі коледжу працює буфет. Тримає його також колишня студентка Ірина Мунтян, яка також працює інспекторкою з кадрів. У приміщенні не вмикають світло, бо немає поки відвідувачів. Але навіть так видно автентичні розписи на стінах із зображенням рослин.
– Коли я приїхала, у піраміді ще була плитка. Її чогось покрали й позбивали, – каже Мунтян. – Повз неї ходили в кіно – заходила, заглядала. Сміливці всередину лазили, бо там вглиб три яруси, у яких спочивали Закревські. Якась статуя ще була, мабуть, Ісіди.
У своїй кавʼярні Ірина готує для відвідувачів різноманітні види вареників, але найбільш незвичні – з халвою. У Березовій Рудці більшість студентів зосталися через розвинену інфраструктуру.
– Побачила тут забор цей, квіти, так все красиво. Більше трьох тисяч людей жило. Газ був, дороги, – каже Мунтян. – А зараз автобус до міста два рази на тиждень їздить.
Тетяна Продан каже, що живуть у селі добре. Однак не вистачає роботи, тому більшість молоді виїжджає у міста на її пошуки.
– Ми наймолодші тут, мабуть, – каже викладачка жартома.
Джерело: Gazeta.ua
