Праві популісти здобувають дедалі більшу популярність серед виборців Європи. Блок цих партій отримав значний результат під час останніх виборів до Європарламенту у 2024 році, що дозволило з комфортним відривом сформувати третю за чисельністю групу в Європарламенті – “Патріоти за Європу”. Праві вже отримали вражаючі результати в Португалії, Польщі, Австрії, Бельгії та представлені в урядах Угорщини, Нідерландів, Словаччини, Фінляндії та Італії.
Але цього року вони вперше лідирують одночасно в найбільших економіках Європи – Франції, Великій Британії та Німеччини, країнах, які є ключовими партнерами України у війні проти РФ. У Франції йдеться про партію “Національне об’єднання” (RN). У Британії одним із лідерів опитувань стала Reform UK, яку очолює Найджел Фарадж, котрий ініціював референдум про вихід країни з ЄС. У ФРН, за останніми опитуваннями, найпопулярнішою стала відкрито проросійська “Альтернатива для Німеччини”.
Основні драйвери популярності правих
- Міграція і безпека кордонів. Нові хвилі (включно з українськими біженцями), напруга в розміщенні, витрати на інтеграцію – все це живить попит на “жорсткий порядок денний”.
- Вартість життя, інфляція. Виборці карають системні партії за ціни, податки, черги у сервісах.
- Частина електорату бачить у правих популістах “інструмент тиску” на еліти: “якщо традиційні партії не слухають – ми їх покараємо”.
Такий розвиток подій може спровокувати період політичної нестабільності у цих трьох країнах та після національних виборів принести різку зміну зовнішньої політики, що буде загрозою для України. AfD системно виступає проти санкцій та постачання озброєнь для України. RN традиційно займала більш “скептичну” лінію щодо протидії політиці диктатора Путіна у Європі, хоч останнім часом пом’якшувала меседжі. Фарадж і Reform – критичні до обсягів підтримки України та акцентують “домашні пріоритети”. Якщо ці сили задаватимуть тон вже не як опозиція, а реальна влада, то допомога від Європи може стати більш умовною, якщо взагалі не припиниться, ну а Москву чекають досить солодкі часи.
Для об’єднаної Європи такий “різкий поворот праворуч” також може мати “значні наслідки для політики на європейському рівні”, вважає Європейська рада з міжнародних відносин. Під загрозою єдність ЄС/НАТО. Під час ухвалення тих чи інших рішень буде більше “національних винятків” та повільніші консенсуси, які можуть просто паралізувати обидві структури. У результаті ЄС і НАТО буде набагато складніше набрати більшість голосів для реалізації своїх програм та існує значний ризик скотитися у прірву радикалізму і внутрішніх потрясінь.
Про те, яку загрозу становлять європейські праві для України та ЄС, – у матеріалі OBOZ.UA.
Європейський фактор
Ультраправі політичні рухи й партії протягом останніх двох десятиліть поступово зміцнюють свої позиції в Європі. Якщо на початку 2000-х вони сприймалися радше як маргінальне явище, то сьогодні маємо справу з політичними силами, які входять у національні парламенти, впливають на урядові коаліції та формують порядок денний у ключових державах ЄС.
Піднесення ультраправих пов’язане з кількома великими кризами. По-перше, економічна криза 2008 року, яка похитнула довіру до традиційних політичних еліт. По-друге, міграційна криза 2015 року, що стала потужним каталізатором ксенофобських і націоналістичних настроїв. По-третє, пандемія COVID-19, яка посилила недовіру до інституцій і сприяла поширенню конспірологічних теорій, активно експлуатованих радикалами. Нарешті, війна Росії проти України поставила питання безпеки Європи у нову площину, де ультраправі демонструють неоднозначну позицію: від відкритої підтримки Кремля до обережного балансування між євроскептицизмом та прагматизмом.
Сьогодні ультраправі часто користуються протестними настроями, апелюють до “захисту традиційних цінностей”, “національного суверенітету”, виступають проти міграції та глобалізації. Їхній успіх пояснюється втомою суспільства від класичних партій і невдоволенням політичною бюрократією Брюсселя.
Вплив ультраправих, навіть без формальної перемоги, вже відчувається у внутрішній політиці Європи. Особливо це видно за міграційним курсом багатьох країн ЄС. Посилення контролю кордонів, обмеження соцвиплат новоприбулим, швидші депортації, “офшорні” або військово-морські варіанти стримування – все це просувається на сьогодні значно швидше, у такий спосіб центристи намагаються “перехопити” частину порядку денного правих. Це вже дуже видно в Німеччині та певною мірою – у Франції та Британії.
Хто такі ультраправі Британії, Франції та Німеччини
Велика Британія. У серпні-вересні низка опитувань фіксує, що Reform UK Найджела Фараджа випереджає лейбористів на кілька пунктів. Ця політсила протестує проти участі Великої Британії у європейській обороні та НАТО в його сучасному форматі та популяризує ідеї економічної співпраці з Росією без політичних умов. Фарадж закликає до “пом’якшення санкцій” проти Москви, що ослаблює політичний тиск на Кремль. Активно критикує військову підтримку України, позиціонує себе як “миротворця” через економічний діалог із РФ. Усе це може трансформуватися у послаблення підтримки України з боку Великої Британії, особливо у військовому та фінансовому контексті.
Франція. Rassemblement national (RN) або “Національне об’єднання” Марін Ле Пен та Жордана Барделли стабільно перший у більшості сценаріїв – орієнтовно близько 30-35% у першому турі президентських або позачергових парламентських симуляціях, до яких Франція знову стрімко наближається. Тобто “RN №1” – не новина, а вже майже “нова норма” французького політичного ландшафту. Так, на сьогодні Ле Пен відсторонена від можливості балотуватися рішенням суду, але це майже не вплинуло на рейтинги її політичної сили.
Ідеологія та позиція французьких ультраправих: націоналізм, критика ЄС, антиглобалістичні та протисанкційні настрої. Звісно, “національні інтереси Франції” вищі за європейську солідарність.
До 2022 року RN виступала за нормалізацію відносин з Росією, іноді у формі “партнерства” або “нейтральності” та не підтримувала жорсткі санкції та військову допомогу Україні. У доповіді слідчої комісії парламенту Франції, опублікованій у червні 2023 року, йшлося про те, що “Національне об’єднання” стало “трансмісійним ременем” РФ, партія слугувала “каналом зв’язку” для російської пропаганди. Ле Пен визнала результати “референдуму” 2014 року в Криму про приєднання до Росії. Вона підтвердила свою позицію у травні 2023 року під час слухань у Національних зборах, проведених Комітетом з розслідування іноземного втручання. До того ж встановлено, що Ле Пен користувалася фінансовою допомогою з “кремлівським присмаком”.
Сьогодні риторика Марін Ле Пен та Жордана Барделли стосовно Путіна, співпраці з РФ, війни в Україні після повномасштабного вторгнення певною мірою стала іншою, але фактично у партії нічого не змінилося, вони просто принишкли. Майже всі проросійськи налаштовані депутати залишились у партії та присутні сьогодні у парламенті. Вони зараз мовчать, бо стало політично некоректним підтримувати Росію, коли всі зрозуміли, що нині представляє ця країна. Тобто фактично просто чекають влади та нагоди.
Німеччина. Після дострокових виборів у лютому 2025-го, де ХДС/ХСС перемогли, “Альтернатива для Німеччини” (AfD) надалі наростила цифри й уперше в окремих опитуваннях вийшла на перше місце. І це одна з найбільших політичних загроз для України, зважаючи на ту роль, яку Німеччина відіграє у підтримці в боротьбі проти РФ.
Зв’язки AfD з Москвою добре задокументовані. Звіти спецслужб свідчать, що в контакті з росіянами перебували кілька членів AfD. Багато високопоставлених діячів партії і не приховують своєї приязні до авторитарного режиму Путіна та майже під час усіх партійних мітингів висловлюють проросійські заяви. Саме “Альтернатива для Німеччини” 4 липня 2023 року подала позов до Федерального конституційного суду, намагаючись опротестувати постачання німецької зброї Україні. Як виявило розслідування, все це робилося на замовлення Кремля. На партійному з’їзді в січні 2025 року AfD відмовилася включити до своєї передвиборчої програми положення, яке засуджує російське вторгнення в Україну. Лідерка AfD Аліс Вейдель заявила, що Німеччина багато втрачає економічно через протистояння з Росією та санкції, а постачання Україні зброї тільки “відтермінує мир”.
Виклики для України
Ультраправі рухи – це не лише внутрішня проблема європейських демократій, а й фактор міжнародної безпеки. Для України вони становлять серйозний виклик, адже можуть підірвати єдність Заходу у протидії Росії.
Послаблення підтримки: частина ультраправих партій виступає проти військової допомоги Україні, критикує санкції проти Росії, закликає до “мирних переговорів” на умовах, вигідних Кремлю. Їхня присутність у парламентах може блокувати рішення, що потребують консенсусу – наприклад, питання про збільшення фінансування військової допомоги чи розширення санкційних пакетів.
Інформаційний тиск: ультраправі активно експлуатують пропагандистські наративи – про “корумповану Україну”, “безкінечну війну”, “марність підтримки Києва”. Це створює ґрунт для скептицизму серед виборців у ЄС, особливо в тих країнах, де соціально-економічні проблеми відчуваються гостро.
Ризик політичної легітимізації Росії: якщо ультраправі партії отримають ще більшу владу, вони можуть лобіювати зняття чи послаблення санкцій, відновлення економічних відносин із РФ та фактичне визнання російських завоювань. Це стало б серйозним ударом по позиціях України на міжнародній арені.
Російський фактор
Особливу увагу слід приділити відносинам ультраправих з Росією. Кремль системно підтримує такі сили в Європі, використовуючи їх для підриву єдності ЄС і НАТО. Після повномасштабного вторгнення до цієї мети додалася ще одна – спротив допомозі Україні. Але й ультраправі використовують РФ, а точніше її ресурси, аби отримати владу. Фінансування, інформаційні кампанії, запрошення до Москви, “спостережні місії” на псевдореферендумах у Криму чи на Донбасі – усе це елементи довготривалої стратегії.
Не всі ультраправі однаково проросійські: наприклад, у Польщі чи країнах Балтії ультраправі радше антиросійські, бо виходять із власного історичного досвіду. Але для значної частини радикалів у Західній Європі Кремль – союзник у боротьбі проти “ліберального порядку”. Звісно, Росія робить ставку на такі сили.
У Кремлі не соромляться і на повний голос заявляють про свою підтримку ультраправим Європи. “Несистемна опозиція є і на Заході. І наше завдання – всіляко підтримувати таких політиків та їхні партії, допомагаючи їм досягти гідних результатів на виборах. Так, хтось із них і перетвориться з несистемних опозиціонерів на нову частину політичного істеблішменту. А їхній прихід до державного управління здатний радикально оздоровити політичний ландшафт у західному світі”, – заявив заступник голови Ради безпеки РФ Дмитро Медведєв.
Для України ультраправі становлять загрозу
Є два пояснення феномену популярності правих популістів. Перша гіпотеза пов’язана з тим, що ми зараз спостерігаємо певний ренесанс правих, ультраправих рухів і партій, і це вкладається в логіку політичних циклів. Тут діє принцип маятника. Спочатку виборці голосують за ліві партії, ліві ідеї – тобто за ідею соціальної справедливості, рівності. Потім у демократичних країнах дуже часто настає розчарування в цих ідеях, поглядах і відповідній політиці. І виборець починає шукати альтернативу, звертаючись до правих чи ультраправих партій. Ті приходять до влади, далі відбувається розчарування – і виборець знову рухається в бік лівих партій або центристів. Але є й інша теорія, згідно з якою відбувається своєрідний – у термінах Шпенглера – “занепад Заходу” або західної цивілізації. Ми бачимо, що дедалі більше в Європі зростає тенденція пояснювати економічні й соціальні негаразди проблемою міграції. Популістські праві сили починають звинувачувати мігрантів у внутрішніх проблемах, висувають гасла й лозунги й під цим соусом намагаються прийти до влади – таку думку в ексклюзивному коментарі OBOZ.UA висловив голова парламентського Комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Олександр Мережко.
На його думку, загрози, які становлять партії на кшталт “Альтернативи для Німеччини”, очевидні. Путін використовує такі партії, спрямовані проти істеблішменту. Він зацікавлений у хаосі й невизначеності, які підривають демократію й авторитет демократичних інститутів. Саме тому Росія схильна фінансувати як крайні праві, так і крайні ліві партії. Будь-що, що руйнує стабільність демократії, зокрема в Німеччині, отримує підтримку Кремля. Друга причина антиукраїнської позиції таких партій, особливо у передвиборчий період: сили, які прагнуть влади, традиційно критикують усе, що робить уряд або правляча партія. Відповідно, вони виступають і проти політики допомоги Україні. Гасло просте: “Нам самим потрібні ці гроші, навіщо витрачати їх на чужу країну?” При цьому ігноруються національні інтереси, які напряму пов’язані з безпекою.
“Візьмемо Німеччину. Підтримка України для неї – це безпековий інтерес, адже Росія прагне встановити гегемонію в Європі. Як слушно сказав канцлер Фрідріх Мерц, Німеччина вже перебуває в конфлікті з Росією, яка веде проти неї гібридну війну. Підтримувати Україну для Берліна – це питання власної безпеки. Але “Альтернатива для Німеччини” ігнорує це й маніпулює, фактично бреше, використовуючи тему України як інструмент для виборця та грає на інтереси Кремля”, – вважає Мережко.
Ще один напрям діяльності Кремля – підрив трансатлантичної єдності. Послаблення зв’язків між США і Європою руйнує ліберально-демократичний порядок і знову грає на користь Росії. Саме тому політика угорської партії “Фідес” та їй подібних об’єктивно спрямована на послаблення європейської суб’єктності й потужності як єдиного організму, що здатен протистояти російській експансії.
Щодо Великої Британії, то, на думку Олександра Мережка, особливих побоювань бути не повинно.
“Це стабільна консервативна країна з двопартійною системою. Зламати її популістам на чолі з Фараджем буде складно. Хоча якщо вони інтегруються у систему, то можуть отримати “золоту акцію” й впливати на політику консерваторів чи лейбористів. Це небезпечно, особливо якщо вони й надалі просуватимуть ізоляціоністські гасла й виступатимуть проти підтримки України. Але навіть у цьому випадку Британія лишається стабільною демократією, де нещодавно була підписана угода про стратегічне столітнє партнерство з Україною”, – зазначає Мережко.
На його думку, більше проблем все-таки може виникнути в Німеччині, якщо “Альтернатива” посилить свої електоральні позиції в Бундестазі. Це ускладнить підтримку України, але не зламає її повністю. Франція – окремий випадок, де представник ультраправих може справді стати президентом.
“Раніше вона відкрито симпатизувала Путіну, але після початку повномасштабної війни зрозуміла, що це токсично, і почала відмежовуватись. Але чи щиро це? Сумнівно. Та навіть у найгіршому сценарії – якщо Ле Пен чи інший представник ультраправих стане президентом й отримає парламентську більшість – залишиться потужна проукраїнська опозиція. І Франції буде важко впасти в ізоляціонізм чи відвертий союз із Кремлем, адже для Парижа підтримка України – це можливість підтвердити статус великої держави. Загалом спроби послабити допомогу Україні, заблокувати її вступ до ЄС чи реабілітувати Росію будуть. Але змінити курс навряд чи вдасться.
Ми зараз бачимо цікавий тренд – консолідацію зовнішньої політики провідних європейських країн: Великої Британії, Німеччини та Франції. Вони координують свої зусилля. І навіть якщо хтось із цієї трійки чи інші країни спробують піти проти течії, зробити це буде надзвичайно складно. Бо вже існує спільна зовнішня політика ЄС, і повністю її проігнорувати практично неможливо”, – констатував Олександр Мережко.
Джерело: OBOZ.UA
