З початку повномасштабної війни у Збройні сили України мобілізувалися чимало підприємців. Частина залишили свої бізнеси на близьких, інші – вимушені були їх закрити.
Деякі з бійців-бізнесменів в силу різних причин вже повернулися до цивільного життя: хтось отримав поранення, хтось звільнився зі служби через сімейні обставини або проблеми зі здоров’ям. Вони почали відновлювати свої справи, якими займалися до повномасштабної російської агресії.
Gazeta.ua розповідає про підприємства українців, які зі захищали або продовжують захищати державу на передовій. В одному з попередніх текстів ми розповідали про велику ягідну ферму в селі Нові Озеряни на Житомирщині.
У цьому матеріалі ми розповімо про меблевий цех, відкритий колишнім бійцем полку поліції особливого призначення. Із 34-річним Денисом ми поговорили не тільки про його бізнес, а й про війну, мобілізацію та бачення того, як нинішній конфлікт спровокований РФ може завершитися.
СВІЙ ЦЕХ
– Хтось може сказати, що війна – це героїзм. Але для мене це про біль і втрати. Більше восьми років я служив. Був у Авдіївці – у полку поліції особливого призначення. Ми займалися зачистками, патрулюванням, забезпечували порядок там, де інші боялися навіть показатися. Коли почалася повномасштабна війна, я думав, що все це не про мене, що я вже своє відслужив. Але як залишитися осторонь, коли твоя країна у вогні? – спираючись на робочий стіл розказує 34-річний ветеран Денис із позивним “Крим”. Прийшов на роботу в куртці й хутряній шапці.
Цех компанії “Den Wood” розташований в Ірпені на території “промзони”. Всередині великої майстерні пахне деревом. Сьогодні тут тихо. На столі акуратно розкладені креслення, фрагменти матеріалів для демонстрації. У залізному кейсі – палітри кольорів і документи. На цегляній стіні – рекламний банер з контактами виробництва.
Денис – кримчанин та колишній військовослужбовець. Цей цех він відкрив у 2023-му. Всередині прохолодно, але в кутку стоїть піч, яку запалюютьза потреби. В основному приміщенні більшість площі займають верстати, на яких працюють майстри.
Попід стінами – заготовлені пласти майбутніх кухонних поверхонь та інших виробів для замовників. Денис розповідає, що ще з юності хотів займатися деревом. Справу з меблями мав задовго до запуску своєї майстерні. За освітою Денис столяр, як і його батько. Зараз вони працюють разом.
– Я з 14 років працюю з деревом. На перший мопед собі так заробив. Для цього на токарному станку я зробив тоді триста балясин (балясина – фігурний стовпчик-опора для поручнів. – Gazeta.ua) для драбини. Зрозумів, що треба в цьому напрямку рухатися. Бо якщо вдається, то слід використовувати це.
Раніше цех мав зовсім інший вигляд. Це було пусте приміщення без вікон, але Денис разом з працівниками почав його облаштовувати. Закупили верстати, зробили вихід на другий поверх, де обладнали кабінет і ще кілька кімнат для зручностей.
– Знизу в нас кухонька там, – вказує праворуч “Крим”, – Там ще кімнатка для конструктора, або проєктувати щось можна.
Наразі майстри зосереджені на виробах із ДСП та МДФ – сходи, ліжка, столи, меблі. У майбутньому Денис планує розширюватися і брати більш серйозні проєкти.
Матеріали для роботи власник закуповує переважно українського виробництва. Поки що працює в межах Бучанського району. Іноді спеціалісти виїжджають до Києва.
Чоловік народився у Криму. Там і вступив у професійно-технічний заклад на столяра. Зі своєю теперішньою дружиною ветеран познайомився під час навчання. Зараз подружжя виховує двох дітей – сина та дочку.
– У 2014 році, коли почалась анексія, я ще був у Криму. Пам’ятаю, як усе змінювалося: на ринку вже були ціни в гривнях і рублях, людей змушували швидко здавати гривні, казали, що все переходить на рублі. Я пережив референдум, але зрозумів, що залишатися там не можу.
Коли до його рідного міста прийшла окупаційна влада, вирішив піти на фронт. Вступив у добровольчий батальйон полку поліції особливого призначення. Займалися преважно “зачистками”. Виявляли зрадників і колаборантів.
У 2018 році родина переїхала до Ірпеня. До цього мешкали у Василькові та навіть у Межигірʼї.
– Ми з дружиною та сином жили там два роки в гостьовому будиночку, нас туди волонтери поселили, – згадує чоловік. – У мене малий виріс у тих садах. Згодом батьки нам допомогли і ми придбали квартиру в Ірпені.
Згодом чоловік, як держслужбовець – взяв відпустку по догляду за дитиною. У 2020-му звільнився зі служби і вирішив розвивати власну справу.
– Я спочатку півроку попрацював у Бучі на виробництві дверей, як пішов зі служби, – пояснює Денис. – Зрозумів, що можу більше. Якщо вийде, буду працювати, як ні – повернуся на службу.
Уже за рік Денис вступив до бізнес-школи, яку організувала місцева благодійна організація. Там вчили фінансуванню, таргетингу і всьому, що може допомогти в створенні власної справи. Денису вдалося розробити бізнес-проєкт.
– Я тоді отримав грант у розмірі 1000 доларів. Цього вистачило, щоб купити просто ручний інструмент – шуруповерт, дрелі, лобзик, болгарку – усе, що треба. Продав машину, купив комп’ютер, щоб можна було проєктувати. І якось воно пішло. До цього в мене був гараж у Бучі, маленький. Я зробив там першу кухню, потім шафу. Зрозумів, що замало місця й треба щось змінювати.
Згодом Денис відкрив новий цех площею 70 м кв – неподалік від теперішньої майстерні.
– Він був холодний, металевий. Але для початку, напевно, таке має бути. Найняв одного хлопця, щоб спробувати працювати вдвох, бо одному важко. Ставити кухню, наприклад, помічник у будь-якому випадку треба. Дірки свердлити, піднімати шафи і все інше.
НОВИЙ ДІМ
За тиждень до повномасштабного вторгнення з Криму приїхав батько Дениса. Назад він так і не повернувся. У 2023 році з тимчасово окупованої території вдалося виїхати й матері. Зараз сімʼя живе в Ірпені.
– Батьки радіють, що виїхали, але все одно хочуть додому. Бо ж багато років там прожили, мають будинок, столярний цех. Ми жили в такому провінційному селищі, мали спокійне життя. Коли почалася окупація, то намагалися відсторонитися від цього. Налаштовані патріотично, з усіма знайомими проросійськими одразу обрізали всі звʼязки. Рідні нема – вони всі ватніки. Щоб хату не спалили, жили тихо й майже нікому не виказували свою думку.
Ірпінь став для ветерана новим домом. У Крим жити Денис вже не повернеться, бо там не залишилося нікого з близьких.
– Так, хіба що на море. Багато друзів і знайомих, з якими виріс, стали зрадниками. Вони переприсягнули новій владі, і з ними мені немає про що говорити. Якби повернувся, то лише разом із СБУ, щоб показати, хто винен.
Чоловік спирається на станок. Навпроти ще один – старенький, але якісний італійський. Теплі промені ламп падають на його смагляве обличчя й густу чорну бороду.
У лютому 2022 року ветеран залишив бізнес і пішов на фронт. Звʼязався зі своїми побратимами, відправив у безпечне місце дружину, дітей і батька.
– Я вже й поставив хрест. Думав, що війни уже не буде, – каже з іронією “Крим”. – Я був у своєму стартапі, думав, як правильно його розвивати, як людей знайти, бо роботи не було. А потім усе змінилось. Вранці Гостомель бомблять, я прокинувся й дзвоню хлопцям. Кажуть: “А ми вже у військкоматі”.
Наступного дня Денис пішов у центр комплектування. Зброї, одягу й амуніції не було. Усе дали побратими, згадує.
– Хлопці все дали. І по Ірпеню були, і на Бучу ходили, – розповідає ветеран. – Не хочу даже казать, що було… Чудом вижили. Але як зараз памʼятаю, як саме двіжуха, бомбардування було, а морожені креветки їв з коробки великої. Вони вже підтанули, а я тоді дуже їсти хотів.
Чоловік знав, що росіяни не зможуть дійти до столиці й не затримаються довго на ще тоді окупованих територіях. Дні минали дуже швидко, каже Денис.
– Я не знав, яке число навіть. Спали спершу максимум по одній-дві години за добу. Бувало, що й по дві доби без сну. Холодно було дуже тоді, – говорить ветеран. – А ми майже нічого не мали. У мене три шапки було, три пари шкарпеток. Ноги мокрі у ботінках, які десь взагалі просто знайшов. З ніг тече – а воно ж холодно. Пішли в “Жираф” і знайшли жіночі прокладки. Вкладали у взуття, щоб вбирали вологу.
Блокпост “Жираф” в Ірпені став одним із символів спротиву під час оборони міста в 2022 році. Відігравав ключову роль у захисті підходів до Києва, адже контролював одну з головних транспортних артерій, що вели до столиці.
Саме тут зупинялися ворожі колони, а українські військові та тероборона утримували позиції навіть під безперервними обстрілами. Серед захисників Ірпеня на шляху до Києва був також Денис.
– Цивільні виходили під обстрілами, снайпера працювали, – розказує чоловік коротко. – Автомат, гранати – усе було. Мисливці повиходили зі своєю зброєю, із дробовиками йшли на кацапів. Старі дядьки, які могли бути небоєздатними, але стояли до останнього. Це надихало: дивишся на них і розумієш, якщо вони стоять, то і ти повинен. Спочатку було важко, усі були трохи в шоці. Ми просто оборонялися, бо ніхто не очікував такого масштабу. Були плотні обстріли, під якими ти риєш окопи. Бруківка летіла в обличчя трохи. Не було ні броніків, ні касок. Хлопці у спортивних штанях, кросівках і з автоматом.
Згодом почали підвозити екіпірування, допомагали волонтери й місцеві. Люди приносили гарячу їжу, теплі речі, медикаменти та облаштовували позиції.
– Нас було 200 людей на балансі – різного віку. Мародерів багато було, крали в магазинах. Їжу віддавали їм, а спиртне розбивали – сухий закон.
РОБОТА КИПИТЬ
Попередня майстерня Дениса розташовувалася неподалік блокпоста. У перші дні російського вторгнення туди прилетів ворожий снаряд. Згодом зруйноване приміщення пограбували мародери – викрали дорогі інструменти.
– Чесно, у той момент (під час бойових дій на Київщині. – Gazeta.ua) навіть про це не думав, бо займався обороною. Майно стало неважливим. Перед тим, як росіяни уходили, зміг туди попасти. А там уже місцеві встигли все покрасти. Але шкода не було… Перевіз усе що лишилося цінне до знайомого в гараж.
У кінці 2022 року чоловікові вдалося відновити виробництво вже на новому місці. Переважно своїм коштом. Щоб купити станки, Денисові довелося позичити гроші у друга. Зараз цех працює й клієнтів вистачає.
– Робота кипить, – радіє чоловік.
Працюють з 8:00 до 18:00. Проте чоловік зізнається, якщо є термінове замовлення затримується і допрацьовує. У передноворічний період працювали без вихідних.
– У січні у меблярів взагалі тиша. Ринок меблів зараз переповнений. Багато тих, хто працює “гаражним” методом: замовили розпил, зібрали абияк на об’єкті, якість під сумнівом. Часто роблять “швидко-швидко”, взяли гроші й пішли. А клієнт потім мучиться із зазорами, перекосами. Ми ж намагаємось дотримуватись чіткості: симетрія, геометрія, функціональність. Для мене це не просто меблі, це дизайн. У кожного майстра свій стиль, свої переваги, як у кав’ярнях зі смаком кави. Меблеве виробництво – це ціла наука, тут треба думати про ергономіку, зручність, геометрію, щоб усе було правильно. Можна зробити кухню, яка зовні красива, але розташування гарнітурів незручне. Зараз є багато рішень, аби гроші були.
Чоловік планує розвивати й масштабувати свою справу. Але вже після війни, додає згодом.
– Я думаю, що в цьому році війна закінчиться, і у найближчий час, можливо, у перше півріччя. Не можу сказати, із чим це повʼязано, але я вірю в такий розвиток подій, – говорить Денис. – На мою думку, це будуть переговори й заморозка. Навіть на умовах замороженого конфлікту хочеться, щоб війна закінчилася… Бо хлопців вже багато своїх поховав – і більше не хочу. Так само думають і побратими.
Найважче було дивитися, каже Денис, як люди виїжджають, залишають свої домівки, і ти не розумієш, коли це закінчиться. У разі потреби він готовий повернутися до війська. Однак наразі головне для нього – родина.
– Зараз мене не мобілізують, своє з 2014-го відслужив. Здоровʼя трохи віддав. Хлопці гинуть, а дехто в цей час жирує, мовляв: “Нащо воно мені нада”. Я категорично не згоден з цим. Мої побратими там, де гаряче. Я знаю, що їм тяжко. Та й легко на війні ніколи не було. Десь більше забезпечення, десь менше. Багато людей, які приходять з війни, не можуть повернутися до нормального життя. Хтось відійде швидше, хтось повільніше, а хтось взагалі не відійде. Мене спершу теж “рвало” – тривожність, погані думки, тригерили звуки. Але час трохи лікує. Цей запах смерті, ти його памʼятаєш – запах поту, крові і г*мна.
Мобілізація зараз – неефективна, бо в людей немає мотивації, обурюється він. Зокрема, через корупцію в державі.
– На тих, хто не служить, можемо сказати “ухилянти” – і що з того? Це їхній вибір, примусити ж ми не можемо й засуджувати не нам. Засуджував, але я вже особисто всіх пробачив, – додає Денис і знімає шапку. – Яка може бути мотивація воювати у людей, якщо всіх на хабарях ловлять. Хто хоче гнити в холодному окопі, заробляти собі болячки, коли тут таке робиться і високопосадовці наживаються на війні?
Зараз чоловік хоче, щоб Україна в майбутньому стала кращою, наповненою людьми, з гідним рівнем життя. На попередніх президентських виборах голосував за Володимира Зеленського. Розчарувався дуже, зізнається.
– Особливо, коли почалася Велика війна. Г*внюк він конкретний і вся його шайка. Для цього я не йду на війну – щоб вижити й наших покарати. Знаю хлопців, які йому хочуть кадик вирвати. Але всьому свій час. А хто має відповідати за розмінування, підготовлену дорогу на Чорнобиль? Розумні люди це розуміють. Залужний толковий керівник, достойний бути президентом. Але можу помилятися. Він адекватна людина. І чомусь думаю, що він би пішов на вибори. Я трохи відволікаюся від політики, але якщо треба буде проголосувати – на цей раз уже зроблю правильний вибір.
Зараз Денис рідко відчуває підтримку від цивільних. На ветеранів більшості людей стає байдуже, опускаючи очі каже він.
– Люди гуляють, живуть своїм життям, їм все одно. Але є вдячні. Зазвичай це десь у фейсбуці пишуть: “Дай Боже вам здоров’я”, і на цьому все. У нас, до речі, в Ірпені відкрився ветеран-простір. Там надають допомогу, і ми також у цій спільноті. Це хороша ініціатива, бо вона йде від місцевої влади й оборонців. – Щодо допомоги від держави – так, буває, військовим після повернення виплачують мізерні суми. Але я нічого не отримую, бо вже не служу. Мені це й не треба, бо я можу заробити. Є хіба що якісь пільги, але це дрібниці.
З вулиці доноситься рев вантажівок. Денис вимикає компʼютер і каже наостанок, що через роботу часто бачить дітей, лише коли ті сплять. Часто допізна засиджується у майстерні. Поки замовлень небагато – намагається більше часу проводити з рідними.
Джерело: Gazeta.ua
