Як бойові “відьми” полюють ночами на “Шахеди” – фото і відео29

На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців – жінки. Їх називають “Бучанськими відьмами”.

Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль – дрони-камікадзе.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до “Бучанських відьом”.

ДОБРОВОЛИЦІ

Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира – пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут – жінки.

На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий – статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу.

– На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 – жінки, близько 12 – чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, – розповідає після шикування Верлатий. – Основна маса нових заявок – це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки.

Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки.

– У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, – підкреслив начальник штабу. – Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами.

Для виконання завдань “Бучанські відьми” використовують мобільні вогневі точки – пікапи, оснащені кулеметами “Максим”. Їхнє основне завдання – патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу.

У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов’язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три.

– Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, – наголошує Верлатий. – Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ – в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями.

Щоб вступити у підрозділ, найголовніше – бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також – не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань.

– Усе підтягується. Наприклад, “Валькірія” уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, – додає Андрій Верлатий. – Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї.

Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками.

– Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, – наголошує він. – Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається.

СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ

Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним “Булочка” носить цивільний невеликий рюкзак.

– Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, – пояснює жінка.

Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів.

– Я попросилася в групу МВГ – це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація – захист країни, – наголошує жінка. – Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій.

Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках.

– До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив’язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, – зізнається. – Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне – шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію.

Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди.

– Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, – каже вона спокійно і впевнено. – Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу.

Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ.

– Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне – дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, – розказує доброволиця. – Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності.

“Булочка” виховує чотирьох дітей, наймолодшому – сім років, а найстаршому – сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова.

– Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, – говорить Лідія і наостанок додає, – Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом.

“ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ”

У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням “Бучанські відьми” пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться.

– Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, – дає вказівки з техніки безпеки він. Це – меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати.

Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи.

– Готуємося! Зброю на огляд! – віддає команди інструктор.

– Пусто! – відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так – група починає все знову.

На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря.

Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до “Бучанських відьом”. Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють.

– Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила “Валькірію”, Валентину, і вона мене дуже надихнула, – говорить Світлана, посміхаючись очима. – Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей.

Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата.

– Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня – готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, – зазначає вона. – Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою.

Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою.

Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена “Акума” у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу – її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира.

– Рухаємося тихо, – коментує тренер.

“БОЙОВІ ВІДЬМИ”

У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина “Валькірія” нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні.

Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина – ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни.

– Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, – розповідає жінка. – Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти.

До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів.

– Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, – згадує “Валькірія” початок повномасштабного вторгнення. – Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви.

У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих.

– Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам’ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз – великі підрозділи. Там стояли по п’ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, – говорить вона здавленим від сліз голосом. – Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей – більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости.

Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до “Бучанських відьом”, щоб захищати свою громаду.

– Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, – пояснює “Валькірія”. – Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи – такі “відьми”, і тепер часто облітають нас.

Назва “Бучанські відьми” виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати “бойовими відьмами”, а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ.

– Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, – із посмішкою ділиться Валентина. – Інструктор допоміг, то я раз-другий – а потім: “Давайте ще”. Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба.

ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ

Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає – міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі.

Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена “Акума” розповідає про використання кулемета “Максим”.

– Кулемет “Максим” було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, – говорить вона, зничуючи плечима. – Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Patriot невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати.

Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна – до 3 км. Швидкість пострілу – понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою “Максим” може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше – із водяним охолодженням.

– Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, – пояснює “Акума”. – Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості.

Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання – збивати дрони.

– Виявлено ворожу ціль! – голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції.

Рудоволоса військова повертає кулемет. “Акума” на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а “Валькірія” біля пікапу моніторить інформацію у планшеті.

– По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним – вогонь! – постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі.

Після “знищення” цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним “Таяна” важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу.

“Таяна” родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі “Бучанські відьми” вона вже понад п’ять місяців.

– Моя мотивація долучитися до підрозділу – це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла… – розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. – Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога – це головне.

На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста “Жираф”. Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі.

– Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка… щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, – каже вона. – Для дітей війна – це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх.

Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових.

– Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що “Бучанські відьми” набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт – і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань.

Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок “Таяна”.

– Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, – пояснює доброволиця. – Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: “А нащо воно тобі треба?” або “Це твоє хобі – воно заважає”. Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо?

Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.